Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Заходь... Коли вже ти тут.і. Код на дверях...

— Та знаю я код... Не мучся... — не дав договорити Лавник.

Те, що пані Стефа Ярему засікла, сумніву не було. Але Лева це зараз аніякісіньким чином не хвилювало... Навпаки, стара інколи своїм згасаючим зором може підмітити таке, що простому, здоровому, кров з молоком смертному, у якого зір, як телескоп, навіть не снилося...

Лавник мовчки обходив квартиру, наче був удома. Лев йому не заважав, снував за ним слідом, принюхувався, придивлявся, вишукуючи каверзи...

— У тебе все інакше тепер, Безрукий... Колись твій барліг був схожий на недбало випорпану яму, завалену гілляками, а тепер.;. — він думав, як дотепніше підібрати порівняння. — А тепер на запашний вулик з дбайливою маткою... Але відчуваю, друже, що ти все-таки трутень... Особливий якийсь, якого матка ніколи не прожене... Навіть на зиму, щоб не об'їдав...

— Ти все сказав? — витріщився на Ярему Лев.

— Ні. — Нічний непроханий зайда закивав головою, наче його тіпало. — Мене дивує, що ти, Безрукий, спокійний... Головорізів своїх бракованих не залучаєш... Жінка з дитиною пропали, а ти лежиш собі, мрієш про завтра...

Безрукий лише глипнув на Лавника, і той збагнув, що ляпнув зайвого. Хотів реабілітуватися, попросити вибачення, але не встиг. Лев крутнувся на одній нозі, а другою приплюснув Ярему до стіни. Трошки нижче шиї. Лавнику на голову впав годинник і зацокав швидко, ніби від стресу дістав тахікардію... Ярема випнув до стелі очі. Чого-чого, а такого розвитку подій він не сподівався... Безрукий не відпускав Лавника, навпаки, якимсь дивом дивним ще більше стискував...

— Годі... — простогнав нахаба. — Я пожартував...

Безрукий миттю прибрав ногу, і Лавник повільно сповз по стіні. Дихав він уривчасто, голова зблиснула потом.

— Ми вже побалакали?

— Ні, — знову відповів Ярема. — Я почав не з того...

— Слухаю...

— Сьогодні, вірніше, уже вчора увечері додому не повернулася Зоряна... Тобто вона у мене живе... Віднедавна...

— Співчуваю...

— Безрукий, говори ясніше!.. — спалахнув Лавник. — Чому співчуваєш: тому, що не повернулася, чи тому, що живе?..

— Що не повернулася. А це має суттєве значення?

Лавник важко видихнув. У нього з Безруким ніяк не клеїлася розмова.

— Взагалі-то не має... Ніякого... Так-от, їй раптово стало на роботі зле... Вона ще й обблювала якогось крутого типа...

— Умиється...

— Безрукий, помовч! Ти зовсім не вмієш слухати — тільки лапами давити... Викликали «швидку»... Зоряна від лікарні відмовилася — відвезли додому... До неї, не до мене...

— Ясно. До тебе туди не кожен танк доїде... — ущипнув Лев. — А ти в неї був?..

— У тому-то й справа, що вона мене не впускає... Каже, що не хоче, щоб я бачив її такою...

— Якою?

— І я себе питаю: якою такою вона може бути, аби я не міг її бачити?

Безрукий нарешті за шкварку підняв Лавника з підлоги. Попід руку, як підпилого приятеля, завів на кухню, всадовив на крісло, сам сів навпроти.

— Ти хочеш, Яремо, щоб я тебе пожалів? — запитав насмішкувато. — Тоді мені дуже шкода, що тебе кидають жінки... А знаєш, чому кидають?.. Бо ти — фальшивий!.. Ти коли-небудь пробував подивитися на себе збоку?.. Певно, ні... Бо побачив би, що ти можеш бути або рабом, або рабовласником. А нормальною людиною — ні. Продовжувати жаліти?

— Не треба... Я ще не розповів. Я просто люблю деталі. Це тільки вступне слово...

— Ранок наближається...

— Для тебе це краще. Ти ж підганяв час, еге ж?.. А зараз навіть не маєш що підганяти — годинник розбився об мою довбешку... — кисло посміхнувся Ярема. — Дай кави, Безрукий! — не попросив — наказав.

Поки Лев готував каву, Ярема щось інтенсивно обмірковував. Зморшки бурхали по його чолу, як хвилі на морі в шторм.

— Добре, буду з тобою начистоту, — вирішив, зрештою, посьорбуючи каву. — З тебе, бачу, все одно нічого не вивідаю... Ти теж, Безрукий, якийсь нелюдський, але не штучний — точно, правду кажеш... Отже, тобі відомо, що твоя сухоребра змія (треба ж! І Лавник це помітив!) шукає душу Львова. До пошуків якось залучила Зоряну. І мене...

— Знаю...

— І в нас поселилися привиди... У Бориславу — якийсь Домовина з ратуші, у Зоряну — Чорна дама з кав'ярні, що на розі вулиць Руської та Федорова, у мене — Чернець з підземелля Єзуїтського собору. Що продав колись, баран, душу дияволові... — Лев округлив очі, від несподіванки сьорбнув забагато кави, обпік піднебіння і закашлявся.

— Хіба ти цього не знав?.. — здивувався Ярема. — Тоді будеш знати... Тепер це вже мені нешкідливо. Може... А от Борислава і Зоряна не можуть зайти на територію храму... Підселенці їх не впускають, певно...

— А ти?