Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Ніяк...

— Де твій телефон?..

— У хаті...

— Ходімо...

— Ти сам?.. — перепитав Лавник, злякано оглядаючись. Пам'ятав, як Левові друзі обрубали йому всю сигналізацію.

— Сам, сам... Не панікуй. Чим менше очей буде бачити, як я тебе пришию, тим легшою буде твоя продажна душа...

Телефона ніде не було. Лавник метався по замку, аж упрів, потім прокрутив записи з камер спостереження.

— Капець!.. — опустився він на крісло. — Мене підставили... Я нікуди нині не їздив... А вчора ввечері по мобільному розмовляв із Зоряною.

— То що мені тепер порадиш робити?.. Ти ж суддя.

— Викликати міліцію! Негайно повідомити про зникнення людей! — порадив Лавник. — Час!..

— Не людей, а дружини і дитини, Яремо, — мовив Лев утомлено. — А це як небо і земля... Але якщо я дізнаюся, що ти причетний...

Лавник, здається, ожив. Відчув, що небезпека минула.

— Я багато до чого причетний, Безрукий... — гаркнув Ярема. — Але твоєї дружини і доньки я не викрадав!.. Ясно?.. Я з сімейними почуттями не жартую... Повторюю, час!.. Здається мені, він для тебе дуже дорогий... — Лев націлився на Лавника вказівним пальцем, вагався, чи казати йому щось дуже важливе. — І для мене теж, погоджуюсь...

Виходив Безрукий від Лавника головними воротами. Ярема його проводжав, наче друга після чаркування.

— Якщо я вже тут, то слушно запитати: що тебе пов'язує із Змією?

— З ким, з ким? — Лавник не приховував іронії.

— З Бори славою Болеславівною Стійкою!.. Не вдавай дурника!..

— Вперше чую про таку! — майстерно здивувався колишній суддя. Але нещиро.

Лев вийняв фотографію, де Ярема в товаристві Зоряни і Борислави чаюють.

— Ще скажи, що вперше бачиш.

— Вдруге, — признався Лавник, не виявивши жодної підозрілої емоції.

Безрукий стиснув кулака. Вилиці скам'яніли на його обличчі.

— Знаєш що, Яремо! Відкрию тобі один секрет...

— Знаю, — перебив його Лавник. — Якби ти був упевнений у своїй нормальності, ти б мене тут-таки, без крапельки жалю, придушив...

— От і молодець! — усміхнувся Безрукий. — Сподіваюся, знання допоможуть тобі вижити... Найближчим вирішальним часом...

Ще дорогою, коли перед очима з'явився дорожній знак «ЛЬВІВ», Лев по телефону таки повідомив міліцію про зникнення Марі і Ганнусі.

— Чекайте слідчо-оперативну групу за останнім місцем перебування зниклих, — строго відповіли йому.

— Тобто вдома? — перепитав Лев.

— Тобто на Франка, 80, — відповіла знервована трубка.

День замість трохи втомитися, скинути божевільні оберти, лише набирав психічного розладу... «Чого ти, шановний, ще мені підкинеш?.. — запитував подумки його Лев. — У переддень святого Юрія Змієборця, який заварив таку кашу, що не знати, чи її можна проковтнути, не вдавившись... І невідомо, чи та каша існує, разом зі мною і світами, в яких я думаю, що живу?.. Господи, дай мені прокинутися і побачити поруч Марі з Ганнусею!.. Живих, здорових і усміхнених!.. І забути назавжди про душу міста, яку чомусь я маю рятувати!.. Хочу бути заземленим!..»

Безрукий обігнав важелезного сміттєвоза. Підсік його, зупинився перед самим носом. Біля смітників, які вантажівка якраз мала почистити. Надибав на задньому сидінні автівки якогось пакета. Повиймав з кишень увесь мотлох і спакував туди. Якраз до його машини підбіг розлючений робітник із сміттєвоза і своєю брудною рукавицею явно не з мирними намірами загримав у вікно. Хотів провчити нахабу з малолітражки, яку легко можна було, мов бридкого жука, розчавити і зразу ж спакувати у захланне смердюче черево спецмашини. Безрукий повільно відчинив вікно. При вигляді величезної патлатої голови запал робітника згас умить.

— Стукни його! — кричав з кабіни колега. Йому легко було радити, він не бачив, хто там сидить за кермом.

— Викинеш? — Лев вручив чоловікові пакета. Той мовчки взяв. — Дякую, — мовив Лев і ввімкнув лівий поворот.

Уже в дзеркалі заднього виду Безрукий побачив, як чоловік спересердя закрутив тим пакетом і зі всієї злості запустив у ненаситне черево сміттєвоза.

— Навіщо нервувати? — запитав Лев і подумав: «Дійсно, навіщо давати дурні поради?.. Спершу сам себе вгамуй, а потім уже радь...»

Безрукого біля під'їзду вже чекали схвильовані Борис і Люба.

— Ну що? — запитав юнак.

Відповіддю була сирена міліцейської машини, яка щодуху мчала вулицею.

Лев написав заяву, дав показання. Міліціонери обслідували квартиру, нічого підозрілого не знайшли, обіцяли розібратися.

Вечір літав над Львовом повільно, ніби випущена з обіймів сонця перестигла кульбаба, що розсіює свої пушинки, наче спускає на