Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Ця версія з левом, осідланим Змієборцем, має право на життя, бо багато що пояснює... Особливо збіг з посланнями, і так далі... Але ти обов'язково ретельно перевір тих старих левів із зруйнованої ратуші... І дізнайся, будь ласка, чи часом не залишилося хоча б кілька фрагментів інших скульптур. Ти ж казав, що тільки п'ять скульптур збереглося?..

— Так...

— Пошукай, може, є більше... І думаймо всі, як нам скористатися послугами голуба... На жаль, за пазухою ми його носити, як Борислава змію, не можемо.

— Чому? — запитала Люба. — Завтра вранці спробуємо...

— Борисе, ти чого схмурнів? Радіти треба, що з'явилася непогана зачіпка. І цілком ймовірна, до речі, — розраджувала юнака Марі.

— Я тобі відповім! — взявся пояснювати Безрукий. — Бо наше чудо природи з ботанічного саду радіє лише з того, що відкриває само! А безсовісний мер зіпсував йому всю насолоду від пошуків. Так, вундеркінде?

— Ні, — відповів Борис. — Не подобається мені цей осідланий лев. Дуже не подобається. Я відчуваю від нього загрозу.

— Певно, мер теж відчуває, бо вирішив його освятити, — мовила Люба.

— Або освяченням хоче лева захистити. Від зміюк, — припустила Марі.

— Якщо у цьому левові є душа Львова, — резюмував Безрукий, — то ви всі маєте рацію!

39

Безрукий зайшов на кафедру з роззявленим від подивування ротом. Бо в коридорі він зустрів декана Стійку Бориславу Болеславівну, яка всміхалась!.. Господи, що ж це таке мало в світі статися, щоб на її висхлому суворому обличчі з'явилася усмішка?.. Та ще яка?.. Не зверхня, не намальована, а справжня?..

— Знаю тільки один варіант, який може стару знервовану діву змусити скалити зуби, — ділився досвідом професор Клин, погладжуючи сиву бороду.

— Не жартуйте... — не йняли віри всі.

— Так, і цей варіант носить горде звання — чоловік!

— Ні... Та де там... То ж яким треба бути чоловіком, що на таку змію спокуситься?

— Значить, знайшовся. Світ зараз такий — щомиті творить дива.

— Не віримо... — винесли вердикт колеги.

— Ваша справа, — відмахнувся професор. — Але якщо моя правда — з кожного невіруючого пляшка коньяку...

— Згода.

Лев мав підозру, що радість Змії може бути викликана не чоловіком, а привидом. Тобто мати якийсь зв'язок з душею Львова. Але ж він своїм припущенням ні з ким не може поділитися. З однієї простої причини: йому не повірять. І скоріш за все, одноголосно поставлять діагноз — божевілля на етнографічному фунті.

До обіду у Безрукого все валилося з рук, а після обіду обізвався його мобільний телефон.

— Привіт, Безрукий!.. — почув Лев до болю знайомий голос. — Як справи?

— Добре, — буркнув Лев.

— Коротше, я хотів тобі сказати: пам'ятай, що ти маєш доньку і дружину.

Лева затрясло.

— Це погроза, Яремо?

— Ні, нагадування... — Мобілка запікала.

Безрукий кілька разів безуспішно передзвонював, щоб застерегти Лавника від дурниць. Але абонент раптово опинився за межею досяжності. Наче в прірву канув.

Безрукий не міг утримати себе в руках. Лють його переповнювала, ось-ось мала вивергнутися вулканом і змести все на своєму шляху. Лев покинув папери і зазбирався додому. Як на зло, прийшла секретарка і повідомила, що через півгодини Лева Львовича чекає в кабінеті Борислава Болеславівна.

— З яких питань? — гаркнув на невинну дівчину Лев.

— З питань, відомих Бориславі Болеславівні, — на нахабний Левів напад незворушно відповіла секретарка, завиляла своїм симпатичним задком і демонстративно гримнула дверима.

— Помаленьку перетворюється у Стійку, — зробив висновок професор Клин, облизуючись. — Щоправда, таку, що не гріх трохи пожмакати...

— З ким поведешся, у того й наберешся... — видихнув молодий практикант. Було помітно, що сіднички секретарки його добряче схвилювали.

Але не Безрукого!.. Він з десяток разів вискакував з кабінету, аби швидше вже тих півгодини минуло. Коли зайшов у приймальню, секретарка буркнула:

— Борислава Болеславівна передумала. Ви вже їй не потрібні.

— Коли передумала?

— Давно, — відверто мстилася секретарка.

Безрукий нахилився до дівчини. Його очиська на відстані тридцяти сантиметрів втупилися в оченята красуні і не відпускали, як вона не намагалася вирватися.

— Слухай, дитино! — з притиском мовив Лев. — Якщо не хочеш, щоб від тебе сахалися, як від змії, — кивнув на двері Стійкої, — змінися! Почни з простого — поважай людей! А то помреш злою самотньою дівою! Кажу тобі, як той, хто знається з привидами, — додав для кращого ефекту.

Коли Безрукий виходив з приймальні, помітив на чолі секретарки крапельки поту. «Подіяло», — подумав задоволено і помчав додому. Бо на серці зависла тривога.

Марі з Ганнусею вдома не було. Лев не випускав з