Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
— Ти моя мрія, Бориславо...
— Ти теж схожий на казку...
— Я боюся тебе втратити...
— Ну, чесно кажучи, ти ще мною не заволодів... — хитро зіщулила очі Борислава і несподівано для себе поцілувала Пилипа. — А що, є загроза?..
— Є. Зважаючи на деякі нюанси...
— Впораємось. Знаєш, скільки я вже тих нюансів на світі білому приборкала?..
— У тому-то й справа, що вони із світу... небілого...
Стійка на декілька секунд замислилась. Її високим мудрим чолом зморшками пробігли хвилі сумнівів.
— Якщо ми захочемо, ми переборемо всі нюанси, — сказала впевнено Стійка. — Головне — пережити завтрашній день.
— А який завтра день?
— Святого Юрія. День звільнення... Від минулого... — уточнила Борислава.
Робота не повзла, як завжди, в монотонних вичитуваннях підлеглих, а кипіла. Стійка ні до кого не прискіпувалась і вже після обіду зауважила, що люди, коли їм не заважати безглуздим контролем, роблять більше, ніж від них очікуєш... Аж образливо стало деканові, що ледарі і прогульники виправилися самі, без її, так би мовити, прямого командного втручання...
А після обіду Бориславу Болеславівну знудило. Вона трохи постирчала за комп'ютером, а потім вивергнула із себе купу слизу з плямами кави прямо у смітничку під столом. Вона так затято блювала, що аж забігла секретарка Ксеня.
— Що з вами? — витріщила вона очі на начальницю, яка звивалася, як змія, що хоче скинути з себе ненависну стару шкуру, а не може... «Правду Безрукий казав...» — подумала секретарка.
— Не з-знаю... — прохарчала Стійка. — Мені зле... Наче хто душить...
— А що ви їли?
— К-каву...
— І все?
— Так... — На додачу Борислава Болеславівна ще й почала гикати.
Ксеня сплеснула долоньками об свої звабливі сідниці, бо нарешті її осінило.
— Вас зурочили! — зраділа вона своєму діагнозу.
Стійка підняла на дівчину мокрі від сліз повіки.
— Чому?..
— Бо ви всміхалися!.. — Від збудження Ксеня аж прикусила язика. — Тобто були сьогодні дуже симпатичні.
Борислава Болеславівна втиснула руки в живота, зігнулася в три погибелі, уперлася чолом об кришку стола і корчилася від болю.
— Зроби щось... — простогнала до дівчини.
— «Швидку»?..
— Ні...
— Тоді я вам зніму вроки. На сірники.
— Давай... — «Дожилася, — думала Стійка. — Все життя стирчати опудалом, а тепер люди нормальною не сприймають. Витріщаються, як на болячку».
Сірники наче гасилися не об воду, а об серце Борислави... Їй страшно пекло в грудях. А на останньому сірнику Стійка втратила свідомість...
Ксеня вилетіла з кабінету, як куля, викликала «швидку»... Забігла на кафедру, крикнула:
— Бориславі Болеславівні зле!.. — Але всі на те лише єхидно посміхнулись. Не люди, а перевчені сухарі!..
— Нині не перше квітня, дівчино! — пожартував хтось — Зроби їй чаю...
— З отрутою... — наспіла порада.
Секретарка забігла в кабінет декана, пересвідчилась, що Стійка, хоча й з перебоями, але дихає, не без задоволення поплескала любу начальницю по щоках, набрала повен рот води, виплеснула на неї і помчала на вулицю зустрічати лікарів...
«Швидка» з'явилася — не забарилася... Ксеня, піднімаючись сходами, торохтіла повільному, із задишкою, і спокійному, як удав, лікареві, що пані Борислава ні з того ні з сього, при неймовірно гарному настрої втратила памороки...
— Розберемося, — мовив чоловік, милуючись ногами секретарки, наче був не лікар, а якийсь слідчий з особливо важливих справ.
Проте розбиратися не було з ким, бо Борислава Болеславівна — зникла...
— Знаєте, що за такі жарти буває?.. — напустивши на себе суворість, милувався розгубленістю дівчини лікар.
Ксеня розплакалась.
— Чесне слово, вона тут була!
— Ще скажіть, що її привид украв.
— Не знаю...
Сердобольний ескулап обняв заплакану Ксеню і почав утішати, гладив по шиї, по плечах, аж очі завертав.
— Гаразд. Добре, що отямилась ваша Борис...
— Борислава Болеславівна...
— Так і запишемо. А ви, коли що, — лікар вручив Ксені візитку, — дзвоніть...
— Дякую. Ліпше не треба. Вже подзвонила на свою голову... — Дівчина спромоглася на кволу усмішку і швиденько відправила «швидку» геть... Бо кожна секунда перебування її тут — це зайві кпини на адресу секретарки... «От Змія! Отак підставити!..» — Ксеня зачинилася від запитань у приймальні і сиділа там, як миша, ще довго після закінчення робочого дня...
А Борислава Болеславівна, розплющивши очі і зачувши, як Ксеня кричить у трубку «Алло, “швидка”!..», відчула, що їй раптово полегшало. Бо ще їй перед завтрашнім днем бракувало опинитися