Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
Безрукий згодом готовий був витримати все — будь-які жіночі тортури... Тільки щоб зараз не згинув Львів... О Львове, що ж ти за таке дивовижне місто?.. Коли нарешті ти вгамуєшся, перестанеш шукати проблеми на свою божевільну голову?.. І взагалі, Львове, ти хоч знаєш, що ти на грані знищення?.. Га?.. Знаєш?.. Львів мовчав. Він довірився своїм мешканцям, а вони... Жили собі, мов нічого не трапилося, вирішували свої проблеми. Які для кожного — найважливіші... Львів'янам би у своєму світі вижити — де там їм до війни привидів за душу міста... Де їм до божевілля!.. Вони ж — нормальні... Їм і не снилося, що їхня доля вирішується купкою людей, які мали нещастя бути вплутаними у незбагненний світ привидів... Який висмоктував, як ненажерливий вампір, із них кров і водночас дарував щастя... Нонсенс якийсь, безглуздя!.. І свята правда... А взагалі-то — правда є?.. Чи вона для кожного своя, замаскована під суцільну вселенську брехню?!
А правда була... Бо впав з неба на колінця Ганнусі молоденький голуб і дзьобиком своїм цілував щічки малечі!..
— Дякую, Боже! — вигукнув Лев.
Звуки славлення Бога ще лоскотали повітря, як раптом Безрукий перетворився у злого демона... Бо краєм ока побачив, як метеорним звивистим струмком до візочка мчить... змія!.. Ще мить — і гадюка стрибає на Ганнусю! Мить — і Лев у падінні, невідь-як, незбагненно, вражаючи Бога своєю реакцією, ловить зміюку за шию і здавлює. Вичавлює з неї життя, як сік... Змія трохи борсається, згодом безсило звисає...
А позаду, метрів за п'ять, зчинився гамір... Якомусь чоловікові стало зле... Одні люди кричали: «Швидку!..», інші потерпілого торсали, як манекена, щоб ожив, решта — репетували!..
Лев викинув мертву змію у кущі біля липи, за якою нещодавно ховався. Підійшов до потерпілого. Не здивувався. Це був маг і гіпнотизер Наум Чортополох...
— Леве... — заридала Марі. Вона впізнала мага. — Я... я боюсь...
— Я теж, — відповів Лев. — З мене із страху... за тебе і Ганнусю... вискакує душа... І це означає... Що я не маю права втекти... Здатися — це зрадити вас...
— Тоді...
Лев Марі недослухав. Бо вздрів через дорогу, в парку, Лавника з біноклем, який націлився на... — Безрукий уявив себе біноклем і повернув голову туди, куди дивився Ярема... Побачив — Зоряну Войтович. Вона піднімалася вулицею Озаркевича, що вела до воріт собору. Спокійно, врівноважено, велично, наче по драбині до неба... Оце жінка... — подумав Лев. — Її б... — важко задихав, — думки знати...»
Зоряна теж сховалася за липою... Іншою... Яка прикривала вхід до храму знизу... Липа — легке дерево. І м'яке. Липа — знахідка для скульпторів і різьбярів. Цікаво, кого липа зараз хотіла б із себе вирізьбити?.. Якщо Зоряну — то має смак... Вийшов би шедевр... Якщо Лева — ні... Бо скульптура без емоцій приречена на смерть... Такий Лев був замаскований ззовні...
Безрукий, як п'явка, уп'явся очима в потилицю Зоряни. Хотів збагнути, що в такій доладній голівці діється... Не зміг. Зоряна була як мур, що огороджував собор Святого Юра. Неприступна...
Раптом диво-жінка глипнула на годинника, її рішучість видала навіть потилиця, і вона — рвонула до воріт храму... З іншої сторони вулиці, наче до пекла, з надією перестрибнути казан із смолою, гнав Лавник...
— Стій! — крикнув Ярема. Зоряна впізнала його голос. Однак не оберталася. Навпаки, кинулася бігти. Втікала від Лавника... Перед соборними воротами зупинилася і — наче пірнула. У світ жахів, якого боялася... І недарма мала страх... Бо ще в польоті її обличчя-шедевр стало потворним. Вона впала на руки Яреми... Її тіпало, як наркомана, якому дуже, дуже зле... Лавник устиг. Молодець!.. Спритності його можна позаздрити... Він стиснув Зоряну в обіймах, чим завадив її звабливому тілу звиватися... Видно, це не сподобалося комусь... Бо з пазухи Зоряни висунула голову змія, вкусила Ярему в шию і спокійно поповзла собі до скульптури Юрія Змієборця на левові. Диво!.. Змію ніхто не помічав. Вона витанцьовувала поміж ногами прихожан, вчасно виверталася, щоб на неї не наступили...
Але її бачив Безрукий!.. Шокований і розгублений... Що діється?.. Невже цирк із зміями влаштований для нього?.. Щоб втратити пильність?.. Бо однозначно, головний актор усього цього спектаклю — Борислава Болеславівна Стійка!.. Але де вона?.. До першої залишилося... крапельку...
Лавник упав на Зоряну. Чи то від страху, чи зміїна отрута так швидко подіяла... Навколо них репетували люди. Всі тягнулися до сердець — нікому не спало на думку заглянути їм у душу... Ну принаймні глянути на шию Яреми!..
— Ярему вкусила змія!.. — гаркнув Лев. — Він — твій!.. Повідом лікарям... — кинув Борисові.
— Т-так... — Вундеркінд миттєво втратив велич полководця. Заметушився. — Т-так, — повторив на знак згоди.
— Я з Борисом, — запропонувала допомогу Люба.
— Гаразд...
Безрукий покусав собі до крові губи. Події розгорталися так стрімко, що важко було будь-що передбачити. Лев ухопив Марі попід руку. Вп'явся рукою у візок.
— З Богом! — прохарчав і ринув у натовп. Уклинився в групу галасливих туристів, що вистрибували з автобуса. Туристи — як діти. Вони на деякий, куплений у долі час ставали незалежними від часу. Тому що нікуди не поспішали. Мали все тут і зараз... Мали розум...
На подвір'ї собору вже все було готове до освячення дивного Юрія Змієборця, який заради Львова проміняв свого вірного коня на грізного лева. Раптом Безрукий зблід. Здавалося, його тіло втратило форму. Його всього перемелювала якась катівська м'ясорубка. Асфальт утікав з-під ніг. Лише очі... Очі
