Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Якою?.. Стефою?.. — скривилася Марі. — Я не витерплю отих її скиглінь...

— Ні. Любиною бабусею. Поїдемо мікроавтобусом. Знайомий погодився. Коротше, все. Це сюрприз.

— А Борис, Люба і бабуся про гори знають?.. — запитала Марі.

— Ще ні... Але зараз дізнаються. Одягни мені Ганнусю. Прогуляємось...

— Ну ти й бевзь, Безрукий! — сплеснула руками Марі. — Та про такі речі людей треба заздалегідь попереджати!

— Нічого, переб'ються...

— А якщо вони не зможуть?.. — спохмурніла хвиляста жінка. — Поїдемо самі?..

— Зможуть! — запевнив Лев. — Я хоч, дорогенька, може, щось і неправильно роблю, але в мене завжди виходить так, як я хочу...

— На диво, Левчику, я навіть не маю чим тобі заперечити!

— Я знаю... Безрукий уже дзвонив Борисові. — Проспект Свободи. Біля голубів. З Любою. Через півгодини! — наказав.

— Ми вже тут... — відповів вундеркінд. — Я, Леве Львовичу, ясновидець...

Гори були свіжі, як подих немовляти. Грайливе травневе сонце пекло по-справжньому, наче перед тим його хто підігрів на розпеченій пательні. Пасажири мікроавтобуса, не змовляючись, цілу дорогу мовчали — мрії зненацька напали на всіх одночасно, були кольоровими, іскристими, колисали до лоскотів, обіцяли рай...

Карпати вміють заворожувати!.. Споконвіку їхнім козирем було спочатку викликати в мандрівника шок від несподіваної містичної краси, а потім уже — насолоду... Хто вмів розчинятися в горах і стати його частинкою — блаженствував...

Мікроавтобус звернув перед Сколе ліворуч, минув залізничну колію, під мостом залишив за собою річку Опір, виповз на прикрашену ямами дорогу і під прихистком смерічок, які обабіч звисали з гір, плив, насолоджуючись затишком, уперед, до секрету, який придумав Лев... Праворуч зашуміла річка Кам'янка — напориста, як страх, що давно став повелителем світу через свою непогамовність... Вода — теж володар... Усього живого... Хтозна, як воно є насправді, усе змінюється, пливе у своєму ритмі... Може, вода і є господарем духу... І якщо колись щось і переможе страх — це буде вода. Точно!..

Попереду з'явилися будиночки, альтанки, а далі — цілий ярмарок. Авто серед сп'янілого від карпатського повітря люду ледве повзло. Голови мандрівників стирчали у вікнах. Шедеври, створені природою і людиною, милували зір і лоскотали нюх!.. Сувеніри з дерева, тканини, звірини, каменю на будь-який смак!.. Напої, настояні на будь-чому, що росте, живе і пахне!.. Вишукані страви на живому вогні: від смачнющих каш, свіжих салатів до різних видів м'яса!.. Усе, чого забажає шлунок!.. І чого не забажає — теж було вдосталь!..

А трошки далі, за ярмарком, нуртувала душа гір!

— Виходьте, ледарі! — скомандував Безрукий і прикусив язика, коли глипнув на бабусю Гелену. «Треба бути лагіднішим у висловах», — подумав. І вигукнув: — Сюрприз — тут!

Водоспад!..

Марі застигла у своїх хвилястих, чистих мріях. Ганнуся зачаровано розтулила ротика. Люба від подиву присіла. Бабуся по-молодечому випнула груди. Борис задумливо потер свого смоляного чуба, зняв окуляри, розплющеними очима продіагностував водоспад і вигукнув: «Чую сенсацію!»

Магічний Кам'янецький водоспад! Непримітний на перший погляд, не силач і не красень, а вмів захопити дух до затьмарення в очах! Від насолоди просто бути! Бути біля нього! І все! Люди липнули до водоспаду, як до меду, дивувалися, чого ж їх так тягне до цього водяного чуда... А відповіді не мали... І лише сьогодні водоспад помітив купку нових мандрівників, які знали його секрет. Жвавенька бабуся, мила хвиляста жінка, голубине дівча, романтичний вундеркінд і патлатий чоловік-скеля добре відали, що чари водоспаду — у його душі. Вільній, як плин ріки. Яка живе собі між двома каменями-легенями і дихає мудрістю, яку несе вода!..

— Дякую!.. — першою отямилась Марі, чмокнула Лева у щоку, передала йому Ганнусю і побігла з Любою до водоспаду. Борис був вундеркіндом, тому одразу зметикував, що має дівчат сфотографувати.

— Обережно! Там слизько!.. — попередив Безрукий.

Бабуся Гелена зійшла до ріки, дивилася на воду і зачаровано переглядала воскреслі краєвиди свого життя...

Поки народ милувався водоспадом, Лев пішов до мікроавтобуса. Переклав Ганнусю із здорової руки на покалічену. Дитя, не відчувши таткової долоні, мимовільно обняло його за шию. Безрукий відкрив багажник і вийняв чорну сумку у білий горошок. В сумці, наче дзиґа, завирувало життя. Чоловік якусь хвилину заворожено вивчав білий горошок — і життя втихомирилось. Тоді він спустився по східцях, викладених з каменю, до річки і сховався під звислими з берега смереками. Якнайдалі від людей. Страху не мав. Був спокійний, як сонце, що завмерло над горами й навіть не кліпало. Поставив сумку на гігантську кам'яну брилу, яку невідь-як умудрилася принести сюди вода. «Тож треба такі мускули мати!» — здивувався. Погладив сумку, ніби холодного небіжчика, якого ось-ось зариють у землю, наче який скарб. Розстебнув блискавку, відійшов. Принишкла Ганнуся здивовано зиркала то на тата, то на сумку... Змія спочатку висунула голову, оглянулася. Знайшла очима, які ніколи не кліпають, бо не мають часу на дурниці, Безрукого. Вивчала.

— Вилазь! Ти вільна... — сказав Лев.

Змія Зоя ще раз недовірливо оглянулась, а потім вислизнула із своєї чорної в білий горошок в'язниці і пірнула у воду. Безрукий побажав їй щасливої долі, подумки мовив «прощавай!», хоча краєчком інтуїції здогадувався, що вони ще зустрінуться...