Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Всі мали повірити. І це спрацювало. Далі... — Лев погладив дружину по її пахучому хвилястому волоссі. — Тільки ти зараз, кохана, не скипи. Гаразд?.. — Марі мовчала, не дихала і не рухалась. — Згодом до мене зателефонували. З погрозою. Попередили, щоб я пам'ятав, що маю дружину і дитину. Голос був Лавника. Номер телефону Лавника. Але дзвонив, скоріш за все, Чортополох... Ну не Ярема — точно. Вібрації голосу судді я можу вирахувати навіть на заповненому шаленіючому футбольному стадіоні, так він мені колись допік!.. Більше того — я цей дзвінок передбачив. Не знаю чим: інтуїцією, клепками, душею, але я його чекав... Тому... — Лев відсунувся від дружини, — я сам у себе викрав Марі і Ганнусю!.. — Безрукий принишк, чекав шквалу емоцій, але саме шок усі емоції його друзів і паралізував. Продовжував Лев уже сміливіше: — Точніше, мої хлопці це зробили і відвезли моїх дівчаток на одну неприступну дачу добре перевіреної людини... Сподіваюся, кохана, тобі там було добре? — зиркнув на дружину.

— Мені там було страшно, Безрукий! За тебе, дурня!..

— Операція пройшла успішно, — Лев ніяк не зреагував на комплімент, — завдяки надійному другові, який у міліції не останній чоловік...

— Хто це такий? — налетіла Марі.

— Я, — відповів кульгавий водій Василь. Марі аж тепер придивилася до скромного, непримітного чоловіка. Схоже, впізнала.

Гори трохи підросли, аби ліпше бачити чудноту, яка засіла в альтанці біля водоспаду Любили гори людей, що вміли радувати світ цікавими емоціями!..

— А я стільки проплакала за Ганнусею і Марі... — дорікнула Люба.

— Прости, дитино, так треба було. Я мусив їх сховати. Цим викраденням я неабияк збив з пантелику Чортополоха... Оскільки маг мене чув, я мав його переконати у правдивості моїх почуттів. Я помчав на дачу до Лавника і там суддю трохи потовк. Дорогою назад викликав міліцію. Уже справжню, не дивіться так на мене. І випадково загубив телефон. Тобто викинув його. На смітник. Бо настав час вуха магові прикрити... Потім мої незрівнянні хлопці на чолі з Василем, — кивнув на водія, — підкинули ще одну цікаву інформацію, яка тільки підтвердила мої здогади... — Лев почав повільно сьорбати запашний трав'яний чай.

— Яку? — не витримала Марі.

— У Стійкої заночував Чортополох. І не як Чортополох, а як пан Пилип, торговець зміями, який приніс гостинці для гадюки... Ясно, що він і змію Стійкій підкинув, ще тоді, коли я за Бориславою не слідкував...

— Овва! — знову вирвалось у бабусі Гелени.

— А як ви спілкувалися з Василем? — доскіпувався Борис.

— Просто. Через газетний кіоск. Я щодня купую газети. А там працює Василева дружина. Я непомітно брав газети, залишаючи записку. Так само разом з газетами забирав листа від Василя, — Безрукий розсміявся, чим зовсім не потішив Марі. Вона думала, що знає його, як облупленого, а виявляється — він обвів навколо пальця усіх підряд: і своїх, і чужих. — Далі виникла проблема — зникли голуби. Разом з цією проблемою прилетіла ще одна проблема.

— Це я! — почувся авторитетний голос біля колиби.

— Матуся? — здивувався Борис.

— Так, мій хлопчику, вона... Ти що, вже матері не впізнаєш? Ох ці відрядження... — бідкалася вона. — Вибачте за запізнення.

— Сідайте, пані Орисю! — Лев вискочив із-за столу, підвів жіночку до чистого прибору.

— А я-то думаю, для чого зайва тарілка? — дивувався вундеркінд. — І тут ви схитрували, Леве Львовичу...

— Не схитрував, а чекав гостю! — заперечила синочкові матуся і лагідно всміхнулася Безрукому. — І взагалі, Борю, будь ввічливим, — додала пані Орися.

Поки Лев знайомив пані Орисю з товариством, наливав за зустріч, припрошував новоприбулу гостю покуштувати карпатської смакоти, час виліз з бистрої річки, поселився в тіло равлика і повз... Найбільше чекання бентежило вундеркінда. Бо він знав; чого можна чекати від матусі. Якщо не лукавити — всього!.. Юнака довго мучило, як і коли матуся умудрилася пролізти в його компанію... Зрештою, дав собі спокій — для вчених відьом не існує ніяких перепон!..

Коли пригубили за знайомство, Безрукий продовжив:

— Мені доповіли, що Борислава Стійка зустріла в аеропорту Орисю Мудрагель. Жіночки зразу ж поїхали до Борислави...

— Так, Борислава — моя давня подруга, — почала вчена пані, — зі студентських часів. Ми в гуртожитку жили в одній кімнаті. Згодом наші шляхи розійшлися. Бо Борислава — кар'єристка, а я — авантюристка... — Борис тільки прицмокнув. — Що, сину?.. — Матусі таке глузливе цмокання не сподобалося.

— Відверто...

— А як інакше, коли ви нині зібралися нікому не потрібну правду з комфортної дрімливості на безжальний світ виганяти?.. — оце таке видала вчена матуся. Посмакувала сказане і продовжила: — Борислава зателефонувала, що їй дуже зле і конче потрібна моя допомога. Просила приїхати. Чимшвидше. Бо шостого травня її можуть чорти забрати...

— Так і сказала?.. — перебив Борис.

— Саме так, синку... — Матуся спідлоба глянула на своє чадо. Геть від рук відбилося, чесне слово. — Я на той час уже вирішила, що полечу до Пекіна. Але перед тим я мала заскочити додому, щоб прихопити деякі цікаві матеріали. Тож мені не становило труднощів, щоб прибути до Львова на декілька днів раніше. І Бориславу спасти, і заодно перевірити, що там у хаті діється... — зиркнула на Бориса. — Навіть не сподівалася, що Борислава буде мене зустрічати...