Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума
— Ну, чого зупинився? — із залу долинув жіночий голос. — Заходь.
Нік невпевнено зазирнув до зали. Перед ним була середніх розмірів кімната, яку можна було назвати і приймальнею, і їдальнею. Протилежна стіна зроблена з вікон, і яскраве сонячне світло заливало всю кімнату. Посередині стояв великий обідній стіл. За ним, напевно, могло б поміститися чоловік двадцять. Ліворуч від нього на другий поверх вели дерев’яні сходи. Праворуч великий камін, перед яким стояли зручні великі м’які крісла. У кімнаті нікого не було. «Дивно, і хто тоді зі мною говорив?» — подумав він.
— Ну, здрастуй, Ніку. Нарешті ти прийшов, — голос йшов від одного з крісел перед каміном. Гість підійшов ближче і побачив стареньку жінку, яка сиділа у кріслі. Вона була невисокого зросту і повністю втонула у величезному кріслі, тому він її і не одразу помітив.
— Добрий день, Ліно! Вам вже подзвонили і розповіли, що я до вас збирався?
— Ну, Марія відразу подзвонила. Вона знає, що чужаків я сюди не пускаю.
— Значить, ви вже знаєте, навіщо я до вас приїхав? То чи можливо буде подивитися, як ви працюєте і взяти у вас інтерв’ю?
— Звичайно знаю, навіщо ти до мене приїхав. А ось чи знаєш про це ти? Звісно, ти можеш залишитися. Я побесідую з тобою, ти подивишся, а там видно буде. Будеш жити тут, заодно і відпочити зможеш.
— Величезне спасибі, Ліно! А то я боявся, що ви мене проженете. Мене дорогою всі лякали, що навіть на поріг не пустите.
— Й правильно робили, що лякали. Вони ж не знали, хто ти. А чужим тут робити нічого.
— Я тоді збігаю за речами і Михайла відпущу, бо він чекає мене на дорозі.
— Не поспішай. Іван уже пішов за твоїми речами і Михайла він відпустить. А ти поки тут влаштовуйся.
— Аню, йди сюди, — тихо сказала Ліна. Нік роздивлявся на всі боки, але поруч нікого не було.
— Пробачте, що ви сказали? — запитав він розгублено.
— Це я не тобі, — відповіла знахарка.
І дійсно, на другому поверсі грюкнули двері кімнати і чиїсь швидкі кроки зашаруділи по дерев’яній підлозі. Нік обернувся і побачив на сходах молоду дівчину. Вона спритно збігла вниз і зупинилася поруч із кріслом, в якому сиділа мольфарка.
— Але як вона могла вас почути? — запитав Нік. — Ви ж сказали ледве чутно.
— Іноді, щоб тебе почули, немає потреби волати. Та й ти, напевно, забув, де знаходишся? — відповіла Ліна і, повернувшись до дівчини, сказала: — Аню, будь ласка, покажи Ніку його кімнату. Ту, що вчора приготували. Він погостює у нас тиждень. А може і більше. Раптом йому сподобається. І давайте через хвилин тридцять обідати будемо.
Вони піднімалися сходами, намагаючись менше шуміти, щоб не заважати Ліні. Нік йшов за дівчиною і розглядав її красиву фігуру. Він завжди на сходах пропускав дівчат вперед, щоб помилуватися виглядом ззаду.
— Ніку, припини розглядати ноги Ані, — пролунав, як грім, голос Ліни, хоча вона, як завжди, говорила дуже тихо. — Ти не для цього сюди приїхав.
— Ніку, це правда? — Аня обернулася, подивилася на нього і почервоніла. — Припини негайно!
— Хіба я винен, що у неї такі гарні ноги і попа? — з посмішкою відповів гість.
— Що ти собі дозволяєш! — Аня почала ображатися, хоча було видно, що такі слова були їй приємні. — Давай, іди попереду мене.
Нік слухняно обігнав дівчину, нахабно зазирнув їй при цьому у вічі, задоволено помітивши іскорки в них, і залите фарбою обличчя. А ще йому здалося, що хтось внизу в кріслі легенько посміхнувся. Звичайно, це йому здалося. Бачити Ліну він не міг та й голос звучав суворо.
Вони піднялися на другий поверх. Там виявилося чотири спальні і дві ванні кімнати. «Нічого собі! — подумав Нік. — Та тут все, як у кращих будинках!» Навпроти сходів була кімната Івана та Галини, праворуч кімната Ані і ванна, ліворуч кімната Ліни і, як виявилося, гостьова для Ніка. Аня показала йому кімнату. Тут і стала помітна різниця між цим будинком і будинками багатіїв. Кімната була невелика, метрів п’ятнадцять, без обробки, стіни з дерев’яного бруса, як і весь будинок, в ній стояло ліжко, стіл, шафа для одягу і полиці для книг і більше нічого не було.
— А що, телевізора немає? — здивовано запитав Нік.
— Ні. У будинку немає телевізорів, — відповіла Аня.
— А як же ви новини дізнаєтеся, ви що, зовсім передачі не дивитеся?
— А навіщо вони нам? Жахи життя нам нема чого знати. Горя і біди тут і так вистачає,