Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума

— Давайте я сам буду вирішувати, що мені треба робити, а що ні, — почав злитися Нік. — У вас там що, підпільний ядерний завод, що ви всі так на мене напали?

— Ніяких заводів у нас немає. Просто не любимо, коли чужі приїжджають. Тим більше до Ліни. Вона гнівається. А ми її любимо і оберігаємо.

— Так що ж, я її ображати буду?! Навпаки, їду до неї з усією повагою. Просто цікаво. Це ж моя робота. Розповідати всім про таких чудових і неординарних людей.

— Так ми якраз і не хочемо, щоб всі про неї знали. Будуть натовпами приїжджати до Ліни. Нам її берегти для себе треба.

— Ну, от ви дивні! Значить, як вам — то потрібно допомагати, а як іншим людям — так ні. Та ви хоч знаєте, скільки людей потребує її допомоги! У них ніякої надії не залишилося. Тільки на таких сильних екстрасенсів, як мольфарка Ліна.

— Та ми розуміємо. Але не зможе вона всіх прийняти. Важко їй. Ось помічниця у неї є. Учениця. От коли стане сильною мольфаркою, тоді нехай і приїжджають люди.

— Ну чого ми зараз сперечаємося? Дід Василь казав, що вона ще може мене і не прийняти. А якщо і прийме, то обіцяю, що нікому не скажу назву села. Я ж розумію, скільки тисяч людей прибіжать відразу до неї за допомогою. Ну то як, домовилися?

— Якщо так, то можливо. Хоча думаю, що прожене вона тебе. Або не буде розмовляти.

— Не буде, так хоч просто відпочину у вас тиждень. Можна?

— Ну, якщо відпочити, то чому не можна? Місця у нас дуже красиві.

За цією бесідою пролетів час, і автобус з важким риком на підйомах таки доліз до центра села і безсило зупинився на кінцевій зупинці. Люди похапали свої речі і почали виходити з автобуса, всі як один підозріло поглядаючи на Ніка. Але здавалося, що агресії в їхніх очах стало менше. Видно, ця Марія авторитет у них. Раз вона дала добро — то й інші розслабилися.

— А як же мені знайти Ліну і добратися до неї?

— Зачекай тут хвилин двадцять, — відповіла Марія. — Я зараз зателефоную до Михайла, він тебе відвезе. Сподіваюся, що він дома і швидко приїде.

Нік вийшов на вулицю, сів на сходинки магазину і почав розглядатися. Нічого особливого не було. Звичайне карпатське село. Велика школа навпроти. Ошатні, гарні, доглянуті цегляні будиночки. Хати стояли біля дороги, а одразу за ними вже піднімалися пагорби, а ще далі видно було гори, на вершинах яких, незважаючи на травень місяць, все ще лежав сніг. Нік дивився навколо і не міг відірвати погляд. Сонце піднімалося з-за гір і заливало все навкруги.

— Е-гей, це ви до Ліни зібралися? — низький чоловічий голос вивів його із заціпеніння. — Гей, я кому кажу?!

— Пробачте. Задивився я на гори. Красиво дуже.

— І що там красивого? Гори, як гори.

— А, Михайле, ти вже приїхав? — підійшла Марія.

— Та що там їхати? — прогудів у відповідь Михайло. — Я якраз до лісу збирався. Віз готовий був. Ну, що там треба?

— Та ось відвези журналіста столичного до Ліни. І зачекай його. А то вона вижене його відразу, так щоб людина ногами в таку далечінь не пхалася, привезеш назад.

— Ну все, день пропав, — зажурився Михайло. — От коли мені в ліс за колодами їхати?!

— Михайле! Людина зі столиці їхала. Не йти ж йому пішки до неї. Ти ж знаєш, що Ліна такого не потерпить. Та й заплатити він погодився.

— Ну, якщо заплатить, то повезу, — перевізник повернувся до Ніка і вже більш мирно сказав: — Ну, то збирайтеся, чи що. Їхати треба. Сонце скоро жарити почне — важко буде.

Нік підхопив свою сумку і поліз на воза. Досвіду такого у нього було мало. А чоловік і Марія стояли і поблажливо посміхалися, спостерігаючи, як столичний франт влаштовується на возі. Сівши і кинувши на сіно, яким було вистелено дно воза, речі, столичний гість приготувався до не дуже приємної подорожі.

Вони від’їхали від магазину. Поки їхали по селу і дорога була асфальтована, ще можна було терпіти. Але як тільки виїхали за село і дорога перетворилася на напрям, почалися муки. Дерев’яна лава, кинута поперек воза, «приємно» заміняла всі новомодні зручності автомобіля — і ресори, і амортизатори. Так що вже через п’ять хвилин Нік насилу утримував відбитий зад на лаві.

— Михайле, а довго нам ось так стрибати по всіх каменюках? Невже не можна було автомобілем поїхати?

— Та ні, машиною не можна. Ліна цього страшно не любить. Та й не проїде машина. Тільки возом і можливо. І то не до кінця.

— Що значить не до кінця? То мені ще й пішки доведеться йти?

— Ну, там недалеко. Як під’їдемо, я вам покажу.

— Так а що там, дороги зовсім немає?

— Дорога то є, але не можна до кінця по ній їхати. Тільки коли біда, або зовсім хворий, що не може ходити. А так треба самим. Ногами.

— Ну, точно партизани якісь. Секретність, доїхати не можна, та ще й вигнати можуть. І для чого я взагалі придумав собі цей «геморой»?!

Михайло нічого не відповів на це скиглення.