Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума

— Здоров будь і ти, чоловіче!

— Діду, я ось їду в село Граничне. А ви часом не знаєте, чому воно так називається? Начебто кордону немає поблизу.

— Чого ж не знати? Звичайно, знаю. Я ж сам із цього села. Народився, виріс, все життя прожив та й помру там. Ось діти поїхали, залишили нас удвох із бабою, а нам куди їхати? Тут жити лишилося пару років. Так що біля батьків мене із старою поховають.

— Та ви, діду, ще всіх нас переживете. Он скільки довгожителів у Карпатах! Свіже повітря, гарна вода, смачна їжа. До ста років бігати вам, як мінімум.

— Ой, та тут хоч би рік ще протягти. Важко жити на селі. Працюєш, як коняка, кожен день. Спину розігнути вже насилу можу. А бабця моя ще бігає. Не кожен молодий за нею вженеться. То що ти там питав у мене?

— Та питав, село чому так дивно називається.

— А, село чому так називається? Так відомо чому. Вважай, на кордоні стоїть село. За ним відразу гори починаються. Дороги немає. Проїхати далі нікуди. Ось, значить, і граничне між людьми і горами. А що кордону немає, то ти не знаєш просто. Там у нас різні кордони були: і з поляками, і з Австро-Угорщиною. А ти чому до нас в село прямуєш?

— Та по роботі. Журналіст я. Їду про вашу мешканку писати.

— Це про кого ж?

— Кажуть, у вас мольфарка живе. Ось до неї хочу потрапити. Інтерв’ю взяти.

— Що, кажеш, взяти?

— Ну, поговорити з нею. А потім про неї статтю в газеті напишу. Правда, ще пару днів хочу відпочити. Знайдеться у вас в селі місце, щоб переночувати?

— А чому не знайдеться? Хат багато в селі. Раніше село знатне було, велике. А зараз молоді багато повтікало у міста, тож у людей старих місця в хатах вистачає. А хочеш, можеш у мене зупинитися. Правда, бабця моя може лаятися. Не любить вона чужих.

— Я спочатку хочу до мольфарки потрапити, а там — як вийде. Може, вона мене вижене відразу, так і нема чого мені в селі вашому робити. Поїду назад.

— Та вона така. Вона вигнати може. Сувора. Хоча добра. Коли допомогти треба, ніколи не відмовляє. І грошей не бере за це.

— А ви, діду, були у неї?

— А чого ж не бути? Був, звичайно, і не раз. То з хворобами якими. То у мене, то у баби моєї. А то допомагав дещо по господарству.

— Гей, Василю, ти що, на старість зовсім розум втратив? — у розмову встряла огрядна жінка. Вона встала між Ніком і дідом, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ти що це тут верзеш? Нема чого всіляким заїжджим все розповідати.

— Ну що ти, Маріє! Я ж нічого не казав. Ось чоловік запитав про село наше.

Дід Василь зніяковів, втягнув плечі й відвернувся. Було видно, що він із задоволенням розповідав би без кінця, але щось не дозволяло йому.

— Маріє, ну чому ви накинулися на діда? Я ж нічого забороненого не питаю. Я журналіст із Києва. Хотів тільки про село ваше дізнатися більше, — Нік намагався виправити незручну ситуацію і врятувати репутацію діда Василя.

Марія проігнорувала його слова, розвернулася і стала у хвіст черги. Кругом почала зростати якась напруженість і незручність. Добре, що в цей час під’їхав на посадку автобус, всі похапали сумки й побігли штурмувати сидячі місця. Народу в автобус набилося чимало. Нік спочатку хотів зайняти завойоване сидяче місце, але потім все-таки дурне виховання взяло гору і він поступився. Стояти було дуже незручно. Суцільні сумки і кошики тиснули на ноги. Чиїсь лікті весь час намагалися вправити хребет у зворотний бік, а від чоловіка, що стояв попереду, так несло перегаром, що до кінця поїздки Нік відчув, що починає хмеліти. Добре, що через пару зупинок частина людей вийшла і можна було змінити положення. А ще через десять хвилин так і взагалі звільнилися сидячі місця і життя почало налагоджуватися. Навколо залишилися тільки люди, які їхали в село Граничне. Вони якось підозріло поглядали на журналіста, тикали в нього пальцями і про щось перешіптувалися. Складалося враження, що вони всі знають якусь таємницю, а Нік — це шпигун, який хоче її розгадати, їхати залишалося ще трохи, і він задивився у вікно. За склом відкривалися фантастичні пейзажі передгір’я Карпат. Починали виднітися гори, вкриті лісами, деякі вершини впиралися в небо, хоча насправді вони не такі вже й високі, але коли наближаєшся до гір, все здається незрівнянно більшим. Дорога пробігала в невеликих, поки що, ущелинах між високими пагорбами. Паралельно шляхові текла невелика річка, яка весь час намагалася забрати шматок дороги. Хоча подекуди їй це успішно вдавалося, тоді автобус зменшував швидкість і тулився до протилежного боку дороги, щоб не звалитися в річку. Замилувавшись пейзажами навколо, Нік не помітив, як до нього підсіла та сварлива тітка, що так грубо перервала його бесіду з дідом Василем на вокзалі. Вона нахабно штовхнула його в бік, щоб звернути на себе увагу. Він від несподіванки ледь не схопився з місця, але стримався і навіть зміг вичавити жалюгідну посмішку у відповідь.

— Ну, кажи, чого ти до нас їдеш? — з якоюсь злістю запитала його Марія.

— Так я вже казав. Я журналіст з київської газети, їду до вас, щоб поговорити з мольфаркою Ліною, — Нік дістав з кишені своє журналістське посвідчення і простягнув жінці.

— Ну, і що з того, що журналіст! Нічого