Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

— Так. 7-й. У вас він місяцем Вініса зветься.

Оце так, все ще влітку сталося, а я тільки наприкінці осені дізналася.

— А що принц? Як він на це відреагував?

— Важко. Через місяць після загибелі принцеси принц Еділан покінчив із життям.

— Яка сумна історія кохання… — зітхнула я, стиснувши сильніше руку Дема. Напевно, я теж не змогла б жити без нього. — Можливо, у наступному житті вони будуть разом і проживуть його щасливіше, ніж це.

— Можливо.

Ми ще трохи прогулялися лісом, збираючи трави та гриби, і невдовзі повернули назад. Зачарований ліс був прекрасний восени, але сьогодні він навіював на мене смуток. Міцно вчепившись в руку Дема, щоб не відстати, я поринула в роздуми.

— Про принцесу думаєш? — Дему довелося повторити питання двічі, оскільки я не відразу зрозуміла, що він звертається до мене.

— Так. Моторошна історія. А ти теж про неї не чув?

— Ні, мені останнім часом не до новин Велланії. Я стежу лише за ситуацією з нашими темними.

— У кожному світі свої проблеми.

— Так, але наші темні маги однозначно гірші за велланійських. Тут темна магія не змінює їх сутність, не перетворює на демонів. Велланійські темні маги просто люди без совісті та поваги до інших. Вони чинять підло, егоїстично, але тільки по відношенню до суперника, ворога, а не до близьких, як це буває з нашими.

Почувши нашу розмову, Таліван Дуані зупинився і обернувся до нас.

— Ваші темні маги справді жахливі, — погодився він. — Я у свій час жив у Муіїрні, втім, я багато де встиг пожити за свого життя, і саме застав чергову їхню навалу. Одного разу, збираючи трави в лісі, зіткнувся з двома — так ледве забрав ноги. Після того випадку я й перебрався до Велланії. Мені подобається Муірн, але ваші темні маги псують усю радість від перебування там.

— Нам теж вони не подобаються, але Муірн — наш дім. А чому ви покинули Соммерінд? Я б звідти не поїхала. Мабуть.

Старий поблажливо усміхнувся, наче я сказала якусь дурницю.

— У Соммерінді не все так райдужно, дитино. Там є свої нюанси. Довго розповідати, а наша прогулянка вже добігає кінця. Шукай інформацію про притискання дослідників, наприклад, тоді дещо зрозумієш. А ще краще розпитай когось із місцевих. Щоправда, не всі люблять говорити, але ти спробуй.

— Моя викладачка із Соммерінду, але я зовсім недавно про це дізналася. Вона відомий маг у нас, архімагеса, а про її походження ніде не згадується.

— І це теж не просто так, — закивав старий ельф. — Як звати твою викладачку?

— Марева Талані.

— Марева вже архімагеса? — Таліван Дуані здивовано скинув брови. — Швидко піднялася дівчинка.

— Ви знайомі з архімагесою Маревою? — я усміхнулася про себе тому, що старий назвав мою викладачку дівчинкою. Яка ж вона дівчинка у 38 років? Втім, Талівану на вигляд було близько 70, для нього вона цілком була дівчинкою.

— Трохи. Я добре знаю її діда, працював молодим в нього. Передавайте їй привіт від мене. І нехай діду передасть, якщо буде вдома. Сподіваюся, він ще живий. Хороша людина.

— Обов'язково. Скажіть, магу Таліване, а ви бували у немагічних світах?

— Звичайно, я відвідував Землю і Тетту.

— І як там?

— По-своєму цікаві, особливо, Земля — вона більш розвинена, ніж Тетта і близька багато в чому нашим світам за винятком магії. Тільки от без магії жити нудно.

— Але ж безпечно?

— Як тобі сказати, дитино?.. — старий знову обдарував мене своєю поблажливою усмішкою. — У кожному світі свої небезпеки. Звісно, у немагічних світах темні маги не нападуть, бо не матимуть сили. Але там тебе все одно можуть убити — ножем чи пістолетом, та чим завгодно. Нещасні випадки, тяжкі хвороби теж ніхто не скасовував. У них там більше всяких епідемій та складніше лікуються навіть прості захворювання. Тож скрізь є свої мінуси та плюси.

— Що ж, зрозуміло. Дякую за вашу розповідь, — подякувала я нашому провіднику, бо ми вже підійшли до виходу з лісу.

— Знову будете у Велланії — заходьте.

— Обов'язково.

Перед тим, як попрощатися, Таліван Дуані вручив пакетик із висушеними літніми травами для архімагеси Мареви, а мені віддав свою стару книгу з рослинності Соммерінду.

— Мені вона вже не потрібна, а ти, я бачу, дуже цікавишся травами, — тепер його усмішка була теплою, не поблажливою.

— Трави, зілля — моя пристрасть. Дякую вам!

Я так зраділа подарунку, що поганий настрій одразу розвіявся. Тільки тривога всередині мене все одно залишилася. І мені дуже хотілося поділитися своїми думками з Демом. 

Після прогулянки Зачарованим лісом ми вирушили поїсти в кафе. Пиріжки пиріжками, але організм вимагав чогось суттєвішого. Ми з Демом одностайно зупинили свій вибір на гарбузовому супі-пюре з ароматними велланійськими травами і запеченим овочам з ягідним соусом — традиційні осінні страви тут.

— Може, ще гарбузовий пиріг замовиш? — Дем усміхався, дивлячись з яким апетитом я накинулася на їжу.

— Обов'язково! Лимонного ж у них немає, доведеться їсти гарбузовий.

— Ще не вистачало, щоб ти їла чужі лимонні пироги!

— Ревнуєш? — я хитро примружилась.

— Звичайно!

— О! — мій погляд зачепився за напої в меню. Я так поспішала замовити поїсти, що зовсім про них забула. — І гарбузове латте теж хочу.

— Ти сама як гарбузик, Кетто, — посміювався Дем.

— Така ж кругленька? — я насупилася.

— Така ж руденька! — Дем поцілував мене в щоку. — Але якщо так багато їстимеш, то кругленькою теж станеш.

— Не стану! — я показала Дему язик і повернулася до поглинання смачнющих велланійських страв.

Наївшись, я все ж таки вирішила розповісти Дему про думки, що турбували мене після розмови з провідником.

— Я все думаю, Деме… — почала я здалеку.

— Що тебе турбує, Кей? — Дем узяв мене за руку. Я усміхнулася, як завжди, коли він називав мене «Кей».

— Життя — страшна штука. Навіть принцеси не захищені.