Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

Дем насупив брови. Він був незадоволений тим, що я влаштувала паніку на рівному місці.

— Не лякай так, — пробурчав він. — Тобі треба вранці щось подарувати? Чи до вечора чекає?

— Непогано було б подарувати щось символічне вранці, але основний подарунок потрібен на вечір. Я йду до неї у гості. Тебе вона не кличе, вибач, але ти можеш провести мене до неї додому, якщо переживаєш.

— Проведу, — кивнув Дем. — Що їй уранці подарувати навіть не знаю. У мене нічого, крім книг, немає. Але вдень можемо пройтися магазинами. Якраз до вечора встигнеш щось купити.

— Ідея хороша, але в мене робота… — я так сильно завантажила себе справами, що навіть не знала, куди впхнути позапланові заходи.

— Домовся про відгул з архімагесою Маревою. Навряд чи вона тобі відмовить.

Архімагеса Марева справді з розумінням поставилася до моєї ситуації, а ще допомогла з подарунком для Ніди. Вона вручила мені мініатюрну коробочку із соммеріндським самоцвітом — напівпрозорим каменем, що переливається від насичено-синього до блакитного відтінку з невеликими золотистими вкрапленнями. Він цінувався не лише за свою красу, а й за високу місткість магії. Соммеріндські самоцвіти, втім, як і всі камені із Соммерінду, відмінно підходили для зачарувань, оскільки довше за інші камені та матеріали зберігали магічний запас.

— Він же дорогий… — прошепотіла я, захоплено розглядаючи дивовижний камінь. Я раніше навіть у руках такі не тримала.

— Для мене ні. Мій дідусь володіє кількома шахтами з видобутку дорогоцінного каміння. У мене завжди були хороші запаси їх. Дідусь досі засмучується, що я зайнялася зіллєварінням, як бабуся, а не зачаруванням, як він.

— Дякую, архімагесо Марево! — я сховала коробочку з коштовністю в сумку. — Навіть не знаю, як вам віддячити…

— Відпросись у архімагеси Тіррени наступного тижня з факультативів. У мене велике замовлення планується. Плідна робота стане найкращою подякою.

— Добре, — погодилась я.

— До речі, а коли в тебе день народження, Кетто?

— 25 числа місяця Наї. А що?

— Я і тобі підходящий камінь підшукаю. У мене є багато цікавих.

Моїй радості не було меж. Соммеріндське каміння — велика цінність і кожен мріє їх мати як предмети для зачарування. Як мені пощастило з викладачкою! Вона така чуйна, уважна, талановита. Жаль тільки, що особисте життя в неї не складається. Сподіваюся, колись вона знайде своє щастя.

  Вранці Ніда ледь не верещала від захвату, коли я віддала їй подарунок. Зачарування було її другим захопленням, окрім бойової магії, Ніда, як і її мама, любила створювати зачаровані прикраси.

— Де ти його взяла? — очі Ніди виблискували не гірше від соммеріндського самоцвіту.

— Архімагеса Марева дала мені. Виявляється, вона родом із Соммерінду, її бабуся з дідусем там живуть.

— Як чудово! Може, вона колись і тебе запросить до Соммерінда… — Ніда мрійливо усміхнулася.

— Хто знає? Все може бути. 

Після занять я у супроводі Дема вирушила до магазинів на центральну площу. Я вже придумала, що куплю: набір для створення прикрас, якраз буде де використовувати соммеріндський самоцвіт. Ніда завжди любила творчі подарунки, їй неважко було догодити.

— У тебе на завтра немає ніяких планів? — спитав Дем, коли ми поверталися до порталу.

— Я, мабуть, залишуся ночувати у Ніди, але потім вільна. А що? Є якісь пропозиції?

— У мене тут трохи грошей назбиралося і я подумав: давай на вихідні вирушимо до Велланії? Прогуляємося Зачарованим лісом, там якраз зараз сезон їх особливих трав, грибів та ягід. Тобі знадобляться для зілля. Ну і відпочинемо трохи.

— Чудова ідея! — погодилася я. — Я тобі подзвоню завтра, коли прокинусь. Домовимося про час.

Повернувшись до академії, я заглянула до архімагеси Мареви, поцікавитися, чи не потрібні їй якісь інгредієнти з Велланії. Вона склала мені невеличкий список і я пішла до своєї кімнати, щоб привести себе до ладу перед святом. Ніда вирушила додому відразу після занять, наряджатися вона збиралася вже там.

Дем провів мене до дверей будинку Ніди, привітав її і тільки тоді пішов. Я вручила Ніді загорнуту в яскравий папір коробку, чим здивувала її.

— Я думала, що самоцвіт — це твій подарунок.

— Та ну! — як Ніда взагалі могла подумати, що я відбудуся одним каменем? — Це ж невеликий подарунок.

— Невеликий, але цінний. Ти що не знаєш, скільки коштують соммеріндські самоцвіти?

— Знаю, але мені він дістався безкоштовно, тому мені здалося, що треба ще щось подарувати.

Ніда з цікавістю почала розгортати папір. Відкривши коробку, вона засяяла.

— О, що треба, Кетто! Дякую! — подруга міцно обійняла мене і поцілувала в обидві щоки.

Я й сама сяяла від того, що спромоглася догодити подрузі.

— Ви довго там? — до нас підбіг малюк Нейд. — Усі хочуть їсти!

Я скуйовдила волосся маленькому набридливому хлопчиську, чим викликала напад гучних обурень, і разом з Нідою пішла у вітальню, де вже сиділа вся її родина. Я не відчувала ніяковості, що я єдина тут не з рідні, адже ми з Нідою з дитинства були нерозлучні, вона мені як рідна. І для її сім'ї я також давно своя.

Ми багато розмовляли, не поспішаючи їли — обидві бабусі Ніди приїхали рано-вранці і наготували стільки страв, що ще два дні їсти можна. Вечір видався теплим і затишним, хоч Нейд постійно скиглив в очікуванні торта. Ми не звертали на нього уваги.

Коли Ніда нарешті внесла торт із запаленою свічкою, я навіть відкрила рот від подиву. Торт був синього кольору, зовсім як очі у Ніди, з трояндочками та ажурними візерунками з боків.

— Загадуй бажання! — гукнула одна з бабусь.

Ніда поставила торт на стіл і, замислившись на мить, задула свічку. Усі вибухнули оплесками.

— Який незвичайний торт! — я була у захваті від солодкого кулінарного шедевру. — Такий гарний. А колір! Ніколи таких не бачила раніше.

— Це бабусі постаралися. Під шаром мастики він має бути шоколадним із чорносливом. Принаймні, я такий замовляла.