Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Ага. І ніхто ніколи не знав усіх правил.

— Що абсолютно не заважало комусь запропонувати грати на гроші.

— А через п’ять хвилин двоє сварилися і більше не розмовляли одне з одним до кінця життя через якісь два пенси.

— А якесь страшне дитя...

— Знаю, знаю! Якась дитина, якій дозволили приєднатися до дорослих, виграє всі гроші, маленький безжалісний шахрай!

— Так!

— Ем... — почав Зрозум, якого охопила підозра, що саме він був такою дитиною.

— І не забувайте про подарунки, — сказав Завкаф неточних наук, ніби читаючи якийсь внутрішній список жахіть Вепроночі. — Наскільки... наскільки сповненими потенціалу та можливостей вони здавалися в усіх тих обгортках... і тоді ви розгортали їх, і обгортка виявлялася цікавішою за сам подарунок, однак ви були змушені сказати: „Щиро дякую, це саме те, що я хотів!“ На мою думку, дарувати подарунки не приємніше, ніж отримувати їх, зате це менше бентежить.

— Я тут подумав, — сказав Верховний верховик, — що за роки подарував цілу купу подарунків на Вепроніч...

— Ми всі це зробили, — підтвердив Завкаф. — Ви витрачаєте цілий статок на подарунки іншим людей, а розгорнувши папір, отримуєте лише один тапочок дурнуватого кольору та книгу про сірку з вуха.

Ридикуль страшенно здивувався. Він завжди любив Вепроніч у всіх її проявах. Йому подобалося бачити старезних родичів, насолоджуватися їжею, перемагати в іграх на кшталт „Спіймай сусіда в коридорі“ і „Ура веселому лудильнику“. Він завжди першим натягував паперовий капелюшок і вважав, що паперові капелюхи сприяли особливій атмосфері свята. А ще Ридикуль щоразу дуже уважно читав вепронічні листівки й приділяв кілька хвилин на добрі думки про відправників. Слухати думки його побратимів-чарівників... було наче спостерігати за кимось, хто безжалісно руйнує ляльковий будиночок.

— Ну хоч передбачення у вепронічному печиві були веселими... — зважився він.

Вони повернулися, зиркнули на нього і знову відвернулися.

— Якщо у вас почуття гумору, наче в дротяної вішалки, — сказав Верховний верховик.

— Ой леле, — сказав Ридикуль. — Тут точно немає Батька Вепра, якщо ви всі сидите з такими похмурими обличчями. Він би не дозволив людям розгулювати з таким нещасним виглядом.

— Ридикулю, він просто один із старих богів зими, — втомлено сказав Верховний верховик. — А не Фея Веселощів.

Викладач новітніх рун підняв підборіддя з долонь.

— Яка така Фея Веселощів?

— А, це просто історія моєї бабусі, яку вона розповідала в дощові дні, коли ми починали діяти їй на нерви, — пояснив Верховний верховик. — Вона погрожувала: „От покличу Фею Веселощів, якщо ви не...“ — зупинився він, винувато моргаючи.

Архіректор приклав руку до вуха театральним жестом, що означав: „Тихо. Що це я почув?“

— Дзвіночки, — сказав він. — Дякую, Верховний верховику.

— О ні, — простогнав Верховний верховик. — Ні, ні, ні!

Якусь мить вони прислухалися.

— Можливо, нас пронесло, — сказав Зрозум. — Я нічого не чув...

— Так, але ж ви можете уявити її, хіба ні? — запитав Декан. — Щойно ви про неї згадали, у мене в голові з’явився образ. По-перше, у неї неодмінно буде ціла сумка настільних ігор. Або вона запропонує вийти надвір — корисно для здоров’я.

Чарівники здригнулися. Вони не були проти свіжого повітря, особливо коли самі залишалися в приміщенні.

— Така бадьорість мене завжди пригнічувала, — сказав Декан.

— Ну, якщо тут з’явиться якесь бадьоре втілення веселощів, я так просто це не залишу, — сказав Верховний верховик, склавши руки. — Я змирився з чудовиськами, тролями й великими зеленими зубатими створіннями, але не сидітиму спокійно, якщо...

— Привіт!!! Привіт!!!

Таким голосом переважно читають відповідні історії для дітей. Кожен голосний звук був ідеально заокруглений. Було чутно навіть додаткові знаки оклику, народжені відчайдушно безвихідними веселощами. Вони повернули голови.

Фея Веселощів виявилася низенькою повненькою жіночкою у твідовій спідниці та настільки практичних мештах, що вони могли би самі заповнити податкову декларацію. Вона дуже нагадувала першу вчительку, таку, яка пройшла спецпідготовку, навчившись боротися з нервовим нетриманням і маленькими хлопчиками, чий внесок у цей дивовижний світ турботи полягав переважно в регулярному битті дівчаток по голові чимось на кшталт дерев’яних коників. Цю картину доповнював свисток на шнурку довкола її шиї і загальне враження того, що вона в будь-яку мить заплескає в долоні. Крихітні прозоруваті крила, ледь помітні на її спині, були, мабуть, звичайною показухою, але чарівники витріщалися на інше — на її плече.

— Привіт, — повторила вона, але не так впевнено, окинувши їх підозрілим поглядом. — Ви — доволі великі хлопчики, — сказала вона таким тоном, ніби вони виросли їй на зло. Фея моргнула. — Але моя робота полягає в тому, щоб прогнати вашу журбинку, — додала вона, очевидно слідуючи звичному сценарію. Тоді фея, схоже, трохи опанувала себе й продовжила: — Отже, вище бороди, ну ж бо! Я хочу бачити багато яскраво усміхнених облич!!!

Її погляд зустрівся з очима Верховного верховика, обличчя якого, найімовірніше, ніколи в житті не осявала яскрава усмішка. Переважно його вкривав похмурий, сердитий вираз, теперішня версія якого явно заслуговувала медалі.

— Пробачте, мадам, — звернувся Ридикуль. — На вашому плечі сидить курка?

— Це, ем, це, гм, це Синя птаха щастя, — пояснила Фея Веселощів. Тепер її голос трохи тремтів — так говорять ті, хто не дуже то й вірить у свої слова, але однаково продовжує повторювати це, сподіваючись, що це, зрештою, зробить ті слова правдивими.

— Перепрошую, але це ж курка. Жива курка, — сказав Ридикуль. — Вона щойно кудкудахтала.

— Вона синя, — безнадійно повторила фея.

— Ну, принаймні це щира правда, — погодився Ридикуль, так приязно, як тільки було можливо. — Чесно кажучи, я уявляв Синю птаху щастя більш обтічної форми, але не звинувачуватиму вас у цьому.

Фея Веселощів нервово закашлялася і почала крутити один із ґудзиків на своєму практичному вовняному жакеті.

— Може, зіграємо в гру-другу, щоби підняти настрій? — запропонувала вона. — У загадки? Або зробімо конкурс малюнків? Переможець отримає невеликий приз.

— Мадам, ми чарівники, — сказав Верховний верховик. — І не вміємо веселитися.

— Може, шаради? — запропонувала Фея Веселощів. — Чи ви вже в них грали? Як щодо співульок? Хто знає пісеньку: „Пливи-пливи, човнику, до берега“?

Її яскрава усмішка розбилася об похмурі обличчя чарівників.

— Нам так подобається вдавати з себе пана