Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Треба покласти на неї великий палець і натиснути.

— ЯСНО.

Голова зникла. Альберт чекав, раз у раз підстрибуючи.

Знову з’явилася голова.

— Е... ТИ КАЗАВ, ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ...

Альберт зітхнув.

— А тоді натиснути й потягнути, пане.

— А. ТОЧНО. ЗРОЗУМІВ.

Голова зникла.

„О боги, — подумав Альберт. — Для нього це наче китайська грамота“.

Двері різко відчинилися. За ними стояв Смерть із гордою усмішкою на обличчі, і Альберт ввалився в кімнату разом із поривом снігу.

— Чорт забирай, холоднішає не на жарт! — скрикнув Альберт. — У нас є херес? — із надією додав він.

— СХОЖЕ, ЩО НІ.

Смерть подивився на панчоху, причеплену до печі. Вона виявилася дірявою.

До неї додавали лист, написаний кострубатим почерком. Смерть підняв його до очей.

— ХЛОПЧИК ХОЧЕ ШТАНИ, ЯКИМИ ЙОМУ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ДІЛИТИСЯ, ВЕЛИЧЕЗНИЙ М’ЯСНИЙ ПИРІГ, ЦУКРОВУ МИШКУ, БАГАТО ІГРАШОК І ЩЕНЯ З КЛИЧКОЮ БРУДНУЛЯ.

— Як мило, — сказав Альберт. — Аж сльози на очі навертаються, тому що він отримає лише маленьку дерев’яну іграшку та яблуко.

— АЛЕ В ЛИСТІ ЧІТКО НАПИСАНО...

— Так, ну, але ж враховуючи соціально-економічні фактори... — сказав Альберт. — Світ перетвориться на суцільний хаос, якщо всі отримають те, що вони просять.

— У МАГАЗИНІ Я ДАВАВ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ПРОСИЛИ...

— Так, і це ще призведе до великих неприємностей у майбутньому, пане. Усі ці „іграшкові свині, які дійсно працюють“. Я нічого не казав, бо треба було виконувати роботу, але так більше не можна. Яка користь від бога, який дає тобі все, чого забажаєш?

— НІЯКОЇ.

— Надія — ось що важливо. Надія — важлива складова віри. Дайте людям варення сьогодні, і вони просто сядуть і їстимуть його. Скажіть, що дасте його завтра, — і вони сподіватимуться вічно.

— ТОБТО САМЕ ТОМУ БІДНИМ ДІСТАЮТЬСЯ ДЕШЕВІ РЕЧІ, А БАГАТИМ — ДОРОГІ?

— Саме так, — відказав Альберт. — У цьому й весь сенс Вепроночі.

Смерть майже перейшов на крик.

— АЛЕ БАТЬКО ВЕПР — ЦЕ Я! — і зі збентеженням додав. — ПРИНАЙМНІ НА ЦЕЙ МОМЕНТ.

— Без різниці, — сказав Альберт, знизуючи плечима. — Пригадую, у дитинстві я приглянув у магазині величезного коня, попросив його як подарунок на Вепроніч... — на мить його обличчя скривилося в похмурій посмішці. — Пам’ятаю, якось я годинами, у холодний, наче милосердя, день, годинами стояв, притиснувшись носом до вікна... аж поки вони не почули мої крики й не відірвали мене від нього. Я бачив, як вони зняли його з вітрини, адже хтось його купив, і, знаєте, на якусь секунду я подумав, що він призначався мені... О боги, як я мріяв про того іграшкового коня! Він був червоно-білим, мав справжнє сідло й усе інше. І навіть гойдалку! Я би вбив заради цього коня, — він знову знизав плечима. — Звісно, у мене не було шансів. У нас навіть не було горщика, щоб попісяти, і доводилося плювати на хліб, щоб хоч якось його розм’якшити...

— ПРОСВІТИ МЕНЕ. ХІБА ТАК ВАЖЛИВО МАТИ ГОРЩИК ДЛЯ ПІСЯННЯ?

— Це... це радше метафора. Значить, що ти бідний як церковна миша.

— А ВОНИ БІДНІ?

— Ну... так.

— АЛЕ ТОЧНО НЕ БІДНІШІ ЗА ІНШИХ МИШЕЙ? ДО ТОГО Ж У ЦЕРКВАХ ЗАЗВИЧАЙ БАГАТО СВІЧОК І ВСЯКОЇ ВСЯЧИНИ, ЯКУ МОЖНА З’ЇСТИ.

— Це ще одна метафора, пане. Не слід сприймати її буквально.

— А. РОЗУМІЮ. ПРОДОВЖУЙ.

— Звісно, я однаково повісив панчоху в ту Вепроніч, і знаєте, що я побачив вранці? Наш тато поклав туди дерев’яного коника, якого вирізьбив власноруч...

— АГА, — сказав Смерть, — І ВІН БУВ ВАРТІСНІШИЙ ВІД УСІХ НАЙДОРОЖЧИХ КОНИКІВ У СВІТІ.

Альберт різко зиркнув на нього.

— Ні! — сказав він. — Не був. Я сумував, що то не та велика конячка з вітрини.

Смерть набув здивованого вигляду.

— АЛЕ Ж НАБАГАТО КРАЩЕ ОТРИМАТИ ІГРАШКУ, ВИРІЗЬБЛЕНУ ВЛА...

— Тільки дорослі так думають, — сказав Альберт. — У сім років діти зазвичай маленькі егоїстичні негідники. Хай там як, після вечері тато напився і наступив на нього.

— ВЕЧЕРІ?

— Ну, у нас було трохи свинячого жиру, щоб мастити на хліб...

— НАВІТЬ ЯКЩО ТАК, АЛЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ...

Альберт зітхнув.

— Як скажете, пане, як скажете.

Тепер Смерть був обурений.

— УЯВІМО, БАТЬКО ВЕПР ТАКИ ПРИНІС ТОБІ ТОГО ЧУДОВОГО КОНЯ...

— А, тато віддав би його за пару пляшок, — сказав Альберт.

— АЛЕ МИ БУЛИ В ОСЕЛЯХ З КУПОЮ ІГРАШОК І ПРИНЕСЛИ ЦИМ ДІТЯМ ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАБАВОК. А В БУДИНКАХ, ЯК ОТ ЦЕЙ, ДІТИ НЕ ОТРИМАЛИ МАЙЖЕ НІЧОГО.

— Коли я був маленький, то віддав би все, щоб отримати таке „майже нічого“, — сказав Альберт.

— МАЄШ НА УВАЗІ, СЛІД РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ?

— Приблизно так, пане. Боги теж так думають. Не давайте їм забагато і скажіть, щоб вони цим задовольнилися. Варення буде завтра, розумієте?

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО, — Смерть завагався. — ТОБТО... ЦЕ ПРАВИЛЬНО, РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ. АЛЕ ЩОБ РАДІТИ ЦЬОМУ, ПОТРІБНО ХОЧ ЩОСЬ МАТИ. ЯКИЙ СЕНС РАДІТИ, НІЧОГО НЕ МАЮЧИ?

Це питання завело Альберта в нові глибини соціальної філософії.

— Не знаю, — сказав він. — Гадаю, дехто міг би відповісти, що має місяць, зірки й тому подібне.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО ВОНИ МОГЛИ Б ПРЕД’ЯВИТИ ДОКУМЕНТИ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

— Я знаю лише те, що якби тато спіймав нас із великим мішком дорогих іграшок, то надавав би нам по вухам за те, що ми їх буцімто украли.

— ЦЕ ЯКОСЬ... НЕЧЕСНО.

— Таке життя, пане.

— АЛЕ НЕ Я.

— Я мав на увазі, так повинно бути, — сказав Альберт.

— НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно — лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч — це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

— ЦЕ