Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Hi, — відказала Сюзен і пройшла крізь стіну в кабінет начальника.

Їх проминула група юнаків, котячи попереду бочку пива.

— Вранці ви про це пошкодуєте, — зауважив Сушняк. — Міцні напої перетворюють на недоумків, ви ж знаєте.

Вони поставили бочку на стіл і вибили корок.

— Після цього всього хтось точно занедужає, — зауважив він, перекрикуючи гомін. — Сподіваюся, ви це усвідомлюєте. Ви гадаєте, що так мудро — опускатися до рівня худоби... ем... тобто рівня, до якого б опустилася худоба, якби так налигалася.

Вони кудись пішли, залишивши біля бочки один кухоль пива.

О Боже зиркнув на нього, підняв і принюхався.

— Фу!

Сюзен повернулася крізь стіну.

— Його вже нема... Що ти робиш?

— Я хотів дізнатися, яке пиво на смак, — винувато пояснив О Боже.

— Ти не знаєш, яке пиво на смак?

— Не тоді, коли воно потрапляє через рот, ні. Воно... стає дещо іншим, коли таки дістається до мене, — похмуро мовив він. О Боже зробив ще один ковток, а тоді ще, більший. — Не розумію, чого його так люблять?

Він перевернув порожній кухоль.

— І наливають його ось із цього крана, — сказав він. — Знаєш, хоч раз у житті я б хотів напитися.

— Ти ж завжди п’яний, — зауважила Сюзен, не особливо слідкуючи за ходом розмови.

— Ну. Я завжди був п’яний, раніше. Нібито я все пояснив.

— Він відсутній уже кілька днів, — сказала Сюзен. — Це дивно. І не пояснив, куди йде. Востаннє його бачили тієї ночі, яка вказана в записнику Фіалки. Однак він заплатив за кімнату на тиждень вперед. Ходімо, я знаю номер.

— А як же ключ? — запитав О Боже.

— Навіщо?

Кімната пана Білоліла виявилася маленькою. Це не дивувало. Дивувало те, наскільки затишною вона видавалася, як акуратно застелили крихітне ліжко та ретельно підмели підлогу. Було складно уявити, що тут узагалі хтось мешкав, однак кілька ознак життя все ж було. На невигадливому столику біля ліжка стояв маленький, доволі неакуратно намальований портрет бульдога в перуці, хоча, придивившись уважніше, можна було вгледіти у ньому жінку. Цю попередню гіпотезу підтверджував напис на зворотному боці: „Хорошому хлопчикові від матері“.

Біля нього лежала книга. Сюзен задумалася, яке чтиво міг купити хтось на кшталт пана Банджо.

Виявилося, що в книжці було лише шість сторінок, — такими зазвичай зацікавлюють дітей, привчаючи до друкованого слова й читаючи про пригоди веселого собачати Плямки.

На кожній сторінці було не більше десяти слів, однак між четвертою та п’ятою сторінками була обережно поміщена закладка.

Вона поглянула на обкладинку. Книга називалася „Щасливі казочки“. На ній були зображені синє небо, дерева й двійко до неможливого рожевуватих дітей, що гралися з веселим собакою.

Схоже, її читали часто, хоч і повільно.

І все.

Глухий кут.

Хоча. Можливо, ні...

На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.

Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.

Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.

— Скажи, — мовила вона. — Ти коли-небудь їздив на коні?

— Не знаю. А що таке кінь?

У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.

Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.

Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.

Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!

— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.

— Ну, „А“ — дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

— Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

— Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.

— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

— Так.

— Навіть боги?

— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

— Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

— І це все є в книзі?

— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

— І в мене така є?

— Думаю, так.