Батько Вепр - Террі Пратчетт
— З іншого боку, це єдина істота в цілій Академії, здатна раціонально мислити й робити те, що їй кажуть, — сказав Ридикуль.
Сани з ревом неслися небом, прорізаючи хуртовину.
— Як весело, — пробурмотів Альберт, сильніше хапаючись за край.
Сани приземлилися на дах будинку неподалік Академії, і кабани припинили рух.
Смерть знову подивився на часомір.
— ДИВНО, — сказав він.
— Настав час для коси? — запитав Альберт. — Більше не буде фальшивої бороди й веселого сміху? — він озирнувся, і сарказм замінився здивуванням. — Ого... хто взагалі міг тут померти?
Хтось міг. На снігу лежав труп.
Було очевидно, що чоловік щойно помер. Альберт, примружившись, зиркнув на небо.
— Впасти тут нема звідки, а на снігу слідів немає, — сказав він, коли Смерть махнув косою. — То звідки він узявся? На вигляд наче чийсь охоронець. Зарізаний насмерть. Ого, який страшний поріз!
— Приємного тут мало, — погодився дух чоловіка, дивлячись вниз на себе.
Зі себе він перевів погляд на Альберта та Смерть, і привидний вираз його обличчя зі здивованого став стурбованим.
— Вони забрали зуби! Усі! Вони просто ввійшли... і... вони... ні, почекайте...
Він поступово танув і нарешті зник.
— Ну, і що це було? — запитав Альберт.
— У МЕНЕ Є ПЕВНІ ПІДОЗРИ.
— Бачили цей знак на його сорочці? Схоже на зуб.
— ТАК І Є.
— Звідки він узявся?
— ЗВІДТИ, КУДИ МЕНІ НЕ МОЖНА.
Альберт подивився на таємничий труп, а потім знову на незворушний череп Смерті.
— Я все думаю: як кумедно, що ми ось так натрапили на вашу внучку.
— ТАК.
Альберт схилив голову на бік.
— Враховуючи надзвичайну кількість димарів і дітей у світі...
— ДІЙСНО.
— Насправді дивовижний збіг.
— НУ ЩО Ж, ТРАПЛЯЄТЬСЯ.
— Чесно кажучи, повірити складно.
— ЖИТТЯ СПОВНЕНЕ РІЗНОМАНІТНИХ НЕСПОДІВАНОК.
— Думаю, не лише життя, — сказав Альберт. — Але це її дійсно розбурхало. Було видно, що ось-ось вибухне. Не здивуюся, якщо вона почне ставити запитання.
— У ЦЬОМУ ВСІ ЛЮДИ.
— Але ж щур постійно поруч? Він точно не спустить із неї очниць. Може бути, скерує її на шлях істинний.
— А ВІН МАЛЕНЬКИЙ ПРОНОЗА.
Альберт знав, що йому не перемогти. Обличчя Смерті було абсолютно незворушним.
— ПЕРЕКОНАНИЙ, ВОНА ВЧИНИТЬ РОЗСУДЛИВО.
— О, так, — сказав Альберт, коли вони повернулися до саней. — Розсудливість у вас у крові.
Як і багато інших шинкарів, Ігор тримав під стійкою кийок, щоб втихомирювати тих випадкових порушників громадського порядку, які з’являлися ближче до закриття, хоча насправді „Бірс“ ніколи не зачинявся, і ніхто не пригадував такого дня, коли Ігоря не було за стійкою. Проте ситуацію часом уже неможливо було взяти в руки. Чи лапи. Чи кігті.
Обрана Ігорем зброя вирізнялася: була оперезана сріблом (від перевертнів), обвішана часником (від вампірів) і обгорнута смужкою ковдри (від бабаїв).
Для всіх інших було достатньо самого факту, що вона зроблена з двох футів міцного болотного дуба.
Він дивився на вікно. Скло вкривалося морозними візерунками. Із якоїсь причини вони нагадували трьох крихітних цуциків, які виглядають із черевика.
Раптово хтось поторсав його за плече. Він обернувся, із кийком напоготові, але миттєво розслабився.
— А, це ви, панно. Не чув, як відчинялися двері.
А двері і не відчинялися. Сюзен поспішала.
— Ігорю, ти останнім часом не бачив Фіалку?
— Зубну дівчину? — єдина брова Ігоря піднялася, відображаючи глибоке зосередження. — Нє, не бачив її вже тиждень або й два.
Брови вигнулися в роздратовану „V“, коли він помітив крука, який намагався сховатися за напівпорожніми баночками з горішками.
— Приберіть це звідси, панно, — сказав він. — Правило про тварин і тому подібних відоме всім. Якщо вони не здатні перетворюватися на людей на вимогу, то мають забиратися геть.
— Так, але в декого із нас набагато більше мозкових клітин, ніж пальців, — пробурчав голос з-за банок із горішками.
— Де вона живе?
— Панно, ви ж знаєте, що я не відповідаю на такі запитання...
— ДЕ ВОНА ЖИВЕ, ІГОРЮ?
— Вулиця Симулянтів, поруч із рамарнею, — сказав Ігор на автоматі. Брови гнівно нахмурилися, коли він зрозумів, що сказав. — Ну, панно, вам же відомі правила! Мене не можна кусати, не дозволено пити кров і ніхто не посміє ховатися за моїми дверима! І голосом вашого дідуся зі мною розмовляти не варто! За таке ставлення я взагалі забороню вам сюди заходити!
— Вибач, це дуже важливо, — сказала Сюзен.
Кутиком ока вона зауважила, що крук прокрався на полицю і намагався зняти кришку банки дзьобом.
— Ну а якщо якийсь вампір вирішить, що його здолала спрага? — проревів Ігор, прибираючи кийок.
З боку банок із маринованими яйцями почувся дзвін. Сюзен докладала всіх зусиль, щоб не подивитися туди.
— Ми можемо вже піти? — запитав О Боже. — Від такої кількості алкоголю я нервуюся.
Сюзен кивнула й поспішно покинула приміщення.
Ігор щось пробурмотів. Тоді знову повернувся до вікна, вкритого морозними візерунками. Він ніколи не вимагав від життя абичого. Невдовзі Ігор почув приглушений звук:
— Уфхь! Уфхь!
Звук був невиразним, тому що крук намагався розбити мариноване яйце дзьобом. Ігор зітхнув і підняв кийок. І якби Смерть Щурів не вкусив Ігоря за вухо у потрібний момент, крукові довелося б несолодко.
— СПУСКАЙСЯ, — сказав Смерть.
Віжки так різко натягнулися, що кабанів повністю розвернуло.
Альберт вибрався із замету плюшевих ведмедиків, де до того встиг задрімати.
— Що сталося? Що сталося? Ми в щось врізалися? — заголосив він.
Смерть вказував униз. Там простягалися безкраї засніжені поля, і тільки випадковий вогник свічки у вікні або напівзасипана хатинка вказували на присутність у цьому світі простих смертних.
Альберт примружився і нарешті побачив те, на що вказував Смерть.
— Якийсь старий пробирається крізь заметіль, — сказав він. — Судячи зі всього, збирав хмиз. Невдалий час для подібних занять. І з мене вже досить, якщо чесно. Слухайте, пане, упевнений, що зроблено достатньо, щоб переконатися...
— ТАМ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ. ХО. ХО. ХО.
— Послухайте, з ним усе добре, — сказав Альберт, хапаючись за поруччя, коли сани рвонули вниз. Там на якусь мить спалахнуло світло — збирач хмизу відчинив двері засніженої хатини. — Дивіться, його наздоганяють кілька хлопців, навантажених різним добром. Він точно проведе
