Батько Вепр - Террі Пратчетт
— Тебе, без сумніву, — сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.
— Ага, — відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. — Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...
— Так це ти наймаєш зубних фей? — хутко перебила Сюзен.
О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.
Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.
— Можна і так сказати, — відповів він. — Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...
— Куди?
Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.
— Я тільки спостерігаю за завантаженням, — пробурмотів він. — Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...
— Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?
— Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?
Сюзен випрямилася.
— Усе, я не можу більше терпіти. — сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.
— ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?
О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.
— Приїжджає щовівторка, — задихаючись, пробелькотів він, — а що... де...
— І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?
— Не знаю! Я вже сказав, коли він...
— Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, — сказала Сюзен своїм звичайним голосом. — Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.
Чоловічок завагався.
— Я ЗАПИТАЛА...
— Фіалка Бутля!
— Дякую.
— І Ерні теж зник, — продовжив Чарлі на автопілоті. — І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?
Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.
— Що відбувається із зубами? — запитала Сюзен.
Він кліпнув. „Хуліган, — подумала Сюзен. — Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“
— Що це за питання? — вичавив він, пронизаний її поглядом.
— Ти ніколи не замислювався? — запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“
— Ну, це не моя робота, я просто...
— О, так. Ти казав, — відрубала Сюзен. — Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.
Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.
— А щоб він скис! — вилаялася Сюзен.
— Доволі незвична лайка, — нервово зауважив О Боже.
— Це так просто, — сказала Сюзен. — Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.
— А. Чудово.
— Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?
„Чому я питаю його, — подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.
— Ой, ну ходи вже, — сказала вона й поспішила до сходів.
Це так легко — ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.
Смерть передавався у спадок.
Ви отримували його від своїх предків.
— Куди ми йдемо? — запитав О Боже.
— Униз, до МАІБ, — сказала Сюзен.
Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.
— А я вже зварганив трохи квасолі, — пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.
— Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, — скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. — То до нещастя. Чесне слово!
— Не чув такого, — відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.
— Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?
— І ти повинен бути нам глибоко вдячний, — різко зауважив паж.
— Так, ну, звичайно, це дуже мило з вашого боку, джентльмени, — пропищав старий, наче миша, і невпевнено заморгав, не знаючи, що робити далі.
— Індички практично не торкалися, глянь, скільки на ній м’яса! — сказав король. — І обов’язково скуштуй цю хрумку дику качку, фаршировану печінкою лебедя.
— ...Але я полюбляю квасолю й не хотів би завинити кому б то не було, — пробурмотів старий, все ще втупившись у свої коліна.
— Святі небеса, чоловіче, про це не турбуйся! — палко скрикнув король. — Це ж Вепроніч! Я визирнув із вікна й побачив, як ти бредеш по снігу, і запитав у молодого Жермена: „Хто цей добродій?“ І він відповів: „Якийсь селянин, який живе в халупці“, — тож я сказав: „Ну, у мене вже нічого не лізе, а це все-таки Вепроніч“. Тож ми швиденько все зібрали, і ось ми тут!
— Гадаю, що ти нам глибоко вдячний, — сказав паж. — Сподіваюся, ми принесли промінь світла у твій темний тунель життя.
— ...Ну, так, звичайно, тільки я тижнями відкладав квасолини, розумієте, і ось-ось запечеться картопля, яку я знайшов у
