Батько Вепр - Террі Пратчетт

Сюзен перегорнула сторінку.

— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.

— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

— На поверхні води?

— Так їй здалося.

— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.

— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

— Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.

— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.

— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?

— Так. Я зможу блювати на супротивника.

Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих — то якийсь уламок візка, то мертвий собака, — що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.

Вепроніч приходила після врочистого Капустозбору, тоді в Скроті наставало затишшя аж до життєрадісного фестивалю Пагонів.

У хатині стояла залізна піч із трубою, яка виходила через дах із цупкого капустяного листя.

З боку труби долинали приглушені голоси.

— ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ. СПРАВЖНЄ БЕЗГЛУЗДЯ.

— Думаю, традиція з’явилася лише тоді, коли кожен змайстрував широкий димар, пане, — цей голос міг належати лише тому, хто стояв на даху й кричав у трубу.

— ДІЙСНО? СПАСИБІ ХОЧ, ЩО ПІЧ НЕ ЗАПАЛИЛИ.

Почулося приглушене дряпання і стукіт, а тоді внизу печі щось грюкнуло.

— ДІДЬКО.

— У чому справа, пане?

— ВСЕРЕДИНІ НЕМАЄ РУЧКИ. ЯК НЕОБАЧНО.

Пролунало ще кілька ударів, тоді скрегіт, і кришка печі нарешті піднялася і відсунулася вбік. З’явилася рука й відразу почала намацувати ручку.

А намацавши, ще довго вовтузилася — було очевидно, що рука не належала людині, що звикла відчиняти двері.

Нарешті Смерті вдалося вибратися з печі. Як саме — описати доволі складно, не складаючи сторінку. Час і простір, на думку Смерті, були поняттями, що його не стосувалися. У його випадку навпроти них ставилася помітка в графі „Не застосовується“. Можливо, якби ви уявили Всесвіт у вигляді величезного гумового аркуша, це би допомогло — але, можливо, і ні.

— Пане, впустіть! — пролунав жалібний голос з даху. — Тут справжній дубак.

Смерть підійшов до дверей, з-під яких крізь щілину залітав сніг, та нервово їх оглянув. Зовні почувся стук, і голос Альберта прозвучав набагато ближче.

— Що сталося, пане?

Смерть просунув голову крізь дошки дверей.

— ТУТ ТАКІ МЕТАЛЕВІ ШТУКИ...

— Засуви, пане. Треба їх відсунути, — пояснив Альберт, затиснувши руки під пахвами, щоб зігрітися.

— ОН ЯК.

Голова Смерті зникла. Альберт тупцював на місці й спостерігав за хмаринками, що утворювалися в повітрі від його дихання, слухаючи жалюгідне пошкрябування по той бік дверей. Голова Смерті з’явилася знову.

— ЕМ...

— Це клямка, пане, — втомлено пояснив Альберт.

—