Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Що відбувається? — запитав Ридикуль гучним шепотом.

— Думаю, Гекс шукає слово „кружляти“, — сказав Зрозум. — Доведеться звернутися до довготривалої пам’яті.

На пружинці спустився великий пісочний годинник.

— А це що? — поцікавився Ридикуль.

— Е-ем... це значить, що Гекс обдумує питання.

— Ага. А це дзижчання? Начебто по той бік стіни.

— Там у нього довготривала пам’ять, Архіректоре.

— І як вона працює?

— Ем... уявіть пам’ять як ряд маленьких поличок або... або... або... отворів, Архіректоре, які можна заповнити знаннями. Ну, ми знайшли спосіб зробити своєрідну пам’ять, яка, цей, чудово взаємодіє з мурахами. Але, що важливіше, вона може збільшуватися залежно від того, скільки інформації ми в неї вкладаємо. Звісно, вона повільніша, але...

— Це дуже гучне дзижчання, — зауважив Декан. — Щось пішло не так?

— Навпаки, усе працює, як треба, — сказав Зрозум. — Це, е-ем, бджолині вулики.

Він кашлянув.

— Різні види пилку, різної товщини мед, розміщення яєць... Дивовижно, скільки інформації можна зберегти в одній комірці сотів.

Зрозум поглянув на них.

— І тут чудовий захист, тому що кожного, хто спробує проникнути всередину, зажалять на смерть. Адріан каже, що коли ми закриємо його на літні канікули, то ще й купу меду назбираємо, — він знову кашлянув. — Ну, для... ка... напок, — пробелькотів Зрозум.

Під їхніми пронизливими поглядами він відчув себе все меншим і червонішим.

Але його врятував Гекс. Пісочний годинник зник, а перо з’явилося й одразу рушило до чорнильниці.

+++ Значить. Кружляє Довкола. І Зрощується +++

— Тобто формує нові центри, — підказав Зрозум.

— І без тебе зрозумів, — сказав Ридикуль. — Дідько. Пам’ятаєте, коли довкола відчувалася значна життєва сила? Навіть штани тебе не слухалися! Отож... звільнена віра кружляє довкола, а ці дияволята користають із неї? Повертаються? І ці домашні боги?

+++ Це Можливо +++

— Добре, тоді в що ж це люди раптово перестали вірити?

+++ Помилка Нестача Сиру +++ Диня +++ Почати З Початку +++

— Ну дякую. Простого „Я не знаю“ було би цілком достатньо, — сказав Ридикуль, відкидаючись назад.

— Мабуть, в одного з найважливіших богів? — роздумував Завкаф неточних наук.

— Ха, якщо це дійсно так, то ми про це незабаром дізнаємося.

— Сьогодні Вепроніч, — сказав Декан. — Гадаю, з Батьком Вепром усе гаразд.

— Ви вірите в нього? — поцікавився Ридикуль.

— Ну, він більше для дітей, — сказав Декан. — Але я впевнений, що всі вони вірять у нього. Особисто я вірив. Кожної Вепроночі вішав наволочку біля каміна...

— Наволочку? — перебив Верховний верховик.

— Ну, у панчоху багато не влізало, — пояснив Декан.

— Так, але цілу наволочку? — не вгавав Верховний верховик.

— Так. І що з того?

— Тільки мені здається, що це було доволі жадібно й егоїстично з вашого боку? У моїй родині вішали крихітні шкарпетки, — сказав Верховний верховик. — І отримували цукрову свинку, іграшкового солдатика, кілька апельсинів... І все. Тоді як хтось гріб подарунки цілими наволочками?

— Замовкніть і перестаньте сперечатися, обидва, — сказав Ридикуль. — Мабуть, перевірити дуже просто. Як би ви довели, що Батько Вепр існує?

— Хтось випив херес, на килимі залишилися сліди від сажі, на даху — від саней, а в наволочці повно подарунків, — сказав Декан.

— Ага, у наволочці, — похмуро пробурмотів Верховний верховик. — Ага. Переконаний, що всі у вашій родині були настільки зверхні, що розгортали свої подарунки лише після святкової вечері? Завжди ставили величезну вепронічну ялинку у вітальні?

— Що, якщо... — почав Ридикуль, але було вже занадто пізно.

— Ну і? — здивовано мовив Декан. — Звичайно, ми чекали кінця вечері...

— Знаєш, мене завжди дратували люди з розкішними вепронічними ялинками. Готовий закластися, що у вас був і той шикарний лускунчик із величезним гвинтом, — сказав Верховний верховик. — Деяким ж людям доводилося обходитися звичайнісіньким вугільним молотком із вбиральні. І обідати вдень, а не влаштовувати пишну вечерю.

— Нічого не поробиш, моя родина просто мала гроші, — сказав Декан, що, можливо, зняло би напругу, якби він не додав: — І стандарти.

— І великі наволочки! — скрикнув Верховний верховик, підстрибуючи від гніву. — Може, ви ще й гостролист купували?

Декан здивовано підняв брови.

— Звичайно! Ми не повзали по городах, обриваючи його з чужих огорож, як деякі, — гаркнув він.

— Це традиція! Частина веселощів!

— Святкувати Вепроніч із вкраденою зеленню?

Ридикуль затулив очі долонею.

Він чув, що це називають „клаустрофобією“. Коли люди під час темних зим занадто довго перебувають у замкнутому просторі, то починають діяти одне одному на нерви. Хоча життя в академії з понад п’ятьма тисячами кімнат, величезною бібліотекою, найкращими кухнями міста, власною пивоварнею, молочною фермою, величезним винним льохом, пральнею, перукарнею, монастирем і більярдом таки відрізнялося від звичного розуміння „скніння в замкнутому просторі“, чарівники могли діяти на нерви один одного, перебуваючи в протилежних кутах величезного поля.

— Просто замовкніть, — сказав він. — Це Вепроніч, а не час для дурних сварок, затямили?

— Аж ніяк, — похмуро заперечив Завкаф неточних наук. — Якраз час для дурних сварок. У нашій родині справжнім щастям була вечеря без репризи на тему „Як шкода, що Генрі не провадить бізнес із нашим Роном“. Або „Чому ніхто не навчив цих дітей користуватися ножем?“ Це була найулюбленіша тема.

— А як же поганий настрій? — нагадав Зрозум Впертонз.

— А, поганий настрій! — пригадав Завкаф неточних наук. — Хіба це Вепроніч, коли гості не сидять набурмосені, втупившись у протилежну стіну?

— Й ігри були жахливими, — додав Зрозум Впертонз.

— Гіршими за дітей, що гамселили одне одного новими іграшками? Жодна Вепроніч не обходилася без хаосу: розкидані колеса, відірвані руки та ноги ляльок, і всі ревуть. Це були справжні побої.

— А ми бавилися в гру „У пошуках тапочка“. Хтось ховав тапочок, а ми мали його знайти. А тоді починалася бійка.

— Це ще не так погано, — сказав Викладач новітніх рун. — Найгірше, коли всі натягали паперові капелюшки. І завжди наставав той момент, коли чиясь страхітлива прабабуся насувала паперовий капелюшок на голову й оглядала всіх із дурнуватою посмішкою, думаючи, який богемний вигляд вона має.

— Зовсім забув про паперові капелюшки, — зізнався Завкаф неточних наук. — Ой леле.

— А тоді хтось пропонував