Батько Вепр - Террі Пратчетт
На чолі групи був безногий чоловік на маленькому візку, який співав у весь голос і вистукував двома каструлями. То був Арнольд Колобок, штовхав його Домовина Генрі. Арнольд хрипким голосом виспівував зовсім іншу пісню, що раз у раз переривалася нападами немелодійного кашлю. Поряд із ними крокував звичайний на вигляд чоловік у розірваному, брудному, однак таки дорогому одязі, його приємний тенор заглушало крякання качки на його голові. Він відкликався на ім’я Качур, хоча і сам не знав чому, або чому його завжди оточували люди, які, схоже, бачили качок, там де їх, по суті, бути не могло. Позаду, із маленьким сірим песиком на мотузці, простував Старий Тхір Рон, якого всі в Анк-Морпорку вважали найбожевільнішим жебраком серед усіх божевільних жебраків. Очевидно, співати він не вмів, але принаймні намагався лаятися в ритм.
Колядники зупинилися і нажахано за ними спостерігали.
Жебраки продовжували чимчикувати вулицею, і ні вони, ні колядники не помітили, як маленькі чорно-сірі плямки покинули каналізаційні стоки, протиснулися з-під плит і з шумом зникли в темряві ночі. Люди завжди відчували непереборне бажання співати й брязкати предметами в темну пору року, коли всілякі гидкі створіння користали з довгих сірих днів і глибоких тіней, ховаючись і розмножуючись у них. З часом люди навчилися співати гармонійно, але менш ефективно. Той, хто розумів первинну суть співу, просто викрикував і чимось вистукував.
Насправді жебраки не були настільки обізнаними у фольклорних традиціях. Вони просто галасували, небезпідставно сподіваючись, що люди підкинуть їм грошенят, лише щоб вони замовкли. Із загального шуму можна було навіть виділити злагоджену пісню:
На порозі Вепроніч,
І свиня прямує в піч.
Киньте долар стариганю в капелюх,
Як нема — дзвін пенні теж порадує наш слух.
— А якщо нема і пенні, — завів йодлем Старий Тхір Рон, — тоді фгхфгх уффг мфмфмф...
Це Качур проявив розсудливість і затиснув Ройові рота.
— Перепрошую, — сказав він, — але цього разу мені не дуже хочеться, щоб люди затраскували двері перед нашими обличчями. До того ж ці рядки не римуються.
Однак найближчі двері все ж затраснули. Інші колядники поспішно рушили до привабливіших місць. „Доброзичливість до ближніх“, — цю фразу придумав хтось, хто явно ніколи не зустрічався зі Старим Тхором Роном.
Жебраки перестали співати, за винятком Арнольда Колобка, який мешкав у своєму крихітному світі.
— Ніхто не знає, як живеться нам, чобіт нам замінив наш харч щоденний...
Але незабаром зміна атмосфери проникнула навіть у його свідомість.
Дерева вдарило поривом сильного вітру, і з них посипався сніг. У повітрі закружляли сніжинки, і жебракам здалося, — оскільки їхній розумовий компас не завжди вказував у напрямку реальності, — що вони почули уривки швидкої розмови.
— Я просто хотів сказати, пане, що це не так просто...
— КРАЩЕ ДАРУВАТИ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, АЛЬБЕРТЕ.
— Ні, пане, лише набагато дорожче. Не можна просто так ходити і...
На засніжену вулицю посипався водоспад предметів.
Жебраки зиркнули на них.
Арнольд Колобок обережно підняв цукрову свиню і відкусив їй рильце. Старий Тхір Рон підозріло оглянув хлопавку, яка відбилася від його капелюха, а потім потряс нею біля вуха.
Качур відкрив мішок солодощів.
— Ого, м’ятні льодяники? — здивувався він.
Домовина Генрі зняв зі своєї шиї зв’язку сосисок.
— Шо за хулєра? — запитав Старий Тхір Рон.
— Це хлопавка, — пояснив пес, чухаючись за вухом. — Треба потягнути за мотузку.
Рон безцільно помахав хлопавкою.
— Ой, дай сюди, — сказав пес, зубами хапаючи її за протилежний кінець.
— Ніфіга собі! — скрикнув Качур, продовжуючи порпатися в кучугурі. — Ціла засмажена свиня! І величезна тареля смаженої картоплі, що дивовижним чином не розбилася! І... ви тільки гляньте... у цій банці що, ікра? Спаржа! Консервовані креветки! О боги! Що в нас там мало бути на вепронічну вечерю, Арнольде?
— Старі чоботи, — відказав Арнольд, відкрив коробку сигар і лизнув їх.
— Просто старі чоботи?
— Ні-ні. Фаршировані брудом, і не простим, а смаженим. Чудовим брудом. Спеціально запасав.
— Тепер у нас буде справжній святковий гусак!
— Чудово. А можна його старими чобітками нафарширувати?
Хлопавка тріснула, і пес, що заміняв мозок Старого Тхора Рона, загарчав.
— Ні, ні, ні, на голову треба надягнути капелюх, а гумореску — прочитати!
— Тисячолітня рука й креветки? — здивувався Рон, передаючи записку Качуру, який вважався інтелектом цієї групи.
Той поглянув на гасло.
— О, так, подивімося... Тут написано: „Поможіть! Поможіть! Поможіть! Я впав в якусь дробилку й втомився бігти в цьому колесі! Поможіть вибра...“, — він кілька разів перевернув клаптик паперу. — Схоже, це все, ну і ще кілька плям.
— Старі дурні жартики, — буркнув пес. — Лупніть хтось Рона по спині. Якщо він і далі буде так реготати, то... а, він уже. Ну, нічого дивного.
Жебраки ще кілька хвилин збирали шинку, банки та пляшки, що загрузли в снігу. Тоді загрузили все на візок Арнольда й рушили вулицею вниз.
— Звідки це все?
— Нині ж Вепроніч?
— Так, але хто вішав шкарпетки?
— Думаю, у нас їх взагалі немає.
— Я підвісив старий чобіт.
— Це рахується?
— Не знаю. Рон його з’їв.
„Я чекаю на Батька Вепра, — подумав Зрозум Впертонз. — Я сиджу в темряві й чекаю на Батька Вепра. Я. Той, хто вірить у натурфілософію. Я можу подумки[23] вирахувати квадратний корінь з 27,4. Мені не варто це робити.
Добре, що я ще не повісив панчоху. Хоча...“
Якусь мить він сидів непорушно, а тоді зняв свій гостроносий мешт і почав стягувати шкарпетку. Думка, що це наукова перевірка цікавої гіпотези, сильно йому допомогла.
— Ще довго, як гадаєш? — пролунав голос Ридикуля з темряви.
— Переважає думка, що поставка має відбутися до півночі, — відповів Зрозум і смикнув шкарпетку.
— З вами все добре, пане Впертонзе?
— Добре, пане. Усе гаразд. Може, у вас знайдеться шпилька? Або маленький цвяшок?
— Сумніваюся.
— Уже не треба. Я знайшов складаний ніж.
Через деякий час Ридикуль почув у темряві якесь пошкрябування.
— Як пишеться слово „електрика“, пане?
Ридикуль на мить задумався.
— Без поняття, ніколи його не писав.
Знову запала тиша, а тоді почувся дзвін. Бібліотекар тихо буркнув уві сні.
— Що ви робите?
— Це