Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Я сказала, що це дитячий малюнок, — повторила Сюзен.

— О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...

— Я бачила сотні таких малюнків, — сказала Сюзен, ігноруючи його. — Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...

Сюзен зупинилася.

— Усі діти це роблять, — пробурмотіла вона. — Ходімо, знайдемо будинок.

— Який будинок? — простогнав О Боже. — І можеш говорити тихіше, будь ласка!

— Має бути будинок, — сказала Сюзен. — Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.

О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.

— А відчуття цілком географічні, — пробурмотів він.

— Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! — скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.

— Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, — він зиркнув на землю витріщеними очима.

— Це яблуко, — пояснила вона й зітхнула. — Усі знають, що яблука червоні.

Тут не було кущів, однак були квіти, кожна — із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.

Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.

Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.

— Знаєш, дивовижно, — сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. — Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?

— Можливо, усі малюють саме цей будинок, — нещасно пробурмотів О Боже.

— Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?

— Не питай мене, я просто підтримую розмову, — сказав О Боже.

Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?

Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...

Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.

Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.

— Де все поділося? — крикнув менеджер. — Хтось пройшовся і по підвалу!

— Вільям сказав, що відчув холодний вітер, — пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.

— Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?

— Тільки рештки...

— Не рештки, а „des curieux et des bouts“, — виправив менеджер.

— Так, точно, ага. І, гм, і, гм...

— Нічого більше?

— Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.

— Старі?

— Черевики. Ціла купа, — сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.

— І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?

— Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.

— Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?

— Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.

— Щось готується. Чим це пахне?

— Мною, пане.

— Старі черевики... — пробурмотів менеджер. — Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?

— На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.

Менеджер зняв куртку.

— Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?

— Ну, та-а...

Менеджер потер руки.

— Чудово, — сказав він, знімаючи з гачка фартух. — Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“

— І з чого ми його зробимо, пане?

— Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.

— Ну, у певному сенсі... — почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.

— Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, — зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. — Солдатський чобіт на манір Затінків, — переклав він.

— Ем... манір Затінків?

— У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.

— Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, — сказав помічник шефа.

— Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bonne Femme“... і... так... „Servis dans un Coulis de Terre en l’Eau“. Тобто з брудом.

— А що зі шнурівками, пане? — поцікавився інший помічник шефа.

— Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.

— Пане? — звернувся головний офіціант.

— Я починав шеф-кухарем, — сказав менеджер, піднявши ніж. — Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус — і три чверті справи зроблено.

— Але ж це все буде зі старих черевиків! — скрикнув офіціант.

— Із першосортної витриманої яловичини, — виправив його менеджер. — Розм’якшиться за лічені секунди.

— Але ж... але ж... у нас немає супу.

— Бруд. І побільше цибулі.

— А пудинги...

— Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?

— Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...

— Бруд. „Cafe de Terre“, — твердо сказав менеджер. — Справжня земляна кава.

— Але вони помітять це, пане!

— Дотепер не помічали, — похмуро відказав менеджер.

— Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.

У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.

— Тут, певно, кілька тисяч, — зауважив Сітка.

— Сотні тисяч, — відказав Середній Дейв.

— А це що таке? — запитав Котяче Око,