Батько Вепр - Террі Пратчетт

Довкола кола нашкрябали декілька символів.

Сюзен чудово запам’ятовувала дрібні деталі. Ще одна сімейна риса. І маленька деталь, неначе сонна бджола, заворушилася в її пам’яті.

— О, ні, — прошепотіла вона. — Але ніхто б не...

Нагорі хтось пронизливо закричав.

По ближніх сходах прокотилося тіло худого чоловіка середнього віку. Точніше, він раніше був таким, але довгі спіральні сходи не щадять нікого.

Він продовжив ковзати по білому мармуру й зупинився безформною масою.

Сюзен поспішила до тіла, але воно зникло, залишивши по собі лише калюжі крові.

Дзвін нагорі змусив її знову поглянути на сходи. Раз у раз перекручуючись, підстрибуючи, наче лосось у повітрі, донизу летів ломик. Останній десяток сходинок він перелетів і приземлився відразу на плитку, пронизав її гострим кінцем і затремтів.

Сітка хутко піднявся сходами й тепер відсапувався.

— Там унизу якісь люди, пане Часначаю! — прохрипів він. — Дейв й усі інші пішли їх ловити, пане Часначаю!

— Часу-не-чай, — виправив Часначай, не відводячи від чарівника погляд.

— Так, пане!

— Ну і? — озвався Часначай. — Просто покінчіть з ними.

— Ем... одна з них — дівчина, пане.

Часначай і тепер не озирнувся, але слабко махнув рукою.

— Тоді покінчіть з ними якомога ввічливіше.

— Так, пане... так, звичайно... — Сітка закашлявся. — Вам навіть не цікаво довідатися, чому вони тут, пане?

— О боги, ні. Навіщо мені це? А тепер щезни з очей моїх.

Якусь мить Сітка простояв, а тоді хутко зник.

Коли він спустився сходами, йому причувся скрип, наче від старовинних дерев’яних дверей.

Він зблід.

„Це просто двері, — сказала розумна частина його мозку. — Тут їх цілі сотні, хоча, якщо задуматися, жодні з них не скрипіли“.

Інша частина, розташована в темному місці, майже нагорі його спинного мозку, сказала: „Але це не одні з них, і тобі це відомо, бо ти знаєш, що це за двері насправді...“

Він не чув цього скрипу цілих тридцять років.

Сітка тихенько скрикнув і побіг, перестрибуючи чотири сходинки за раз.

Тіні в кутах і заглибинах ставали темнішими.

Сюзен пробігла сходовий марш, тягнучи О Боже за собою.

— Знаєш, що вони тут робили? — запитала вона. — Здогадуєшся, навіщо їм це коло навкруги зубів? Сила... о боги...

— Я не буду цього робити, — твердо заявив головний офіціант.

— Слухай, я куплю тобі кращу пару після Вепроночі...

— Нам потрібні ще два черевики в тісті, для одного „Purée de la Terre“ і ще трьох „Tourte à la Boue“, — швидко випалив офіціант.

— Пироги з брудом! — простогнав головний офіціант. — Не можу повірити, що ми продаємо пироги з брудом. А тепер тобі потрібні мої черевики!

— Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

— Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, — викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

— Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, — менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. — Послухай, Білле, — сказав він, беручи його за плече. — Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

— Гаразд, але старі черевики...

— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.

— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

— Так, але ж не весь зразу.

— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

— Так, босе?

— Знімай ці кляті черевики, негайно!

Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

— Відпусти мене! Він мене переслідує!

— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!

— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

— Яка шафа? — запитав Котяче Око.

— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...

Вони всі були дорослими — або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.

— Ну, вночі? — хрипло озвався Котяче Око.

— ...воно шепотіло — тихо, наче полівка в підземеллі, — озвався Сітка.

Вони перезирнулися.

— Що саме? — запитав Середній Дейв.

— Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.

Вони подумки здригнулися — як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.

— Це як я і темрява, — сказав Котяче Око.

— Ой, не починай, — урвав його Середній Дейв. — У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.

— Ну,