Батько Вепр - Террі Пратчетт

які стали між ними й великими сумами грошей. Однак усі відчували невимовне обурення через те, що Часначай міг наказати вбити когось лише тому, що той йому більше не потрібний. Не те щоб це було непрофесійно. Тільки найманці могли так вважати. Просто існують вчинки, які можна робити і які — не можна. І цей належав саме до тих, вчиняти які — зась.

— Ми подумали... Ну, ніколи не знаєш...

— Вона нам не потрібна, — сказав Часначай. — Нам і своїх людей вистачає.

Сідней почав гарячково гортати свій записник.

— Так чи так, а це місце — лабіринт... — почав Середній Дейв.

— На жаль, це правда, — відказав Часначай. — Але я певен, що їм вдасться нас знайти. Вони безумовно наміряються вчинити щось героїчне.

Фіалка та О Боже бігли сходами донизу.

— Знаєш, як звідси вибратися? — поцікавилася вона.

— А ти?

— Думаю, тут є таке... м’яке місце. Якщо пройти крізь нього, усвідомлюючи його наявність, то можна вибратися назовні.

— Іти знаєш, де воно?

— Ні! Я ніколи не була тут раніше! При вході мені натягнули мішок на голову! А я ж всього лише збирала зуби з-під подушок! — Фіалка почала схлипувати. — Отримуєш список, п’ятихвилинний інструктаж, а вони ще й стягують з тебе десять пенсів на тиждень за драбину! Знаю, що з маленьким Вільямом Рубіном я припустилася помилки, але вони повинні були сказати, що не треба забирати зуби, які...

— Ем... помилки? — перепитав Сушняк, підганяючи її.

— Він просто спав із головою під подушкою, але вони завжди видають щипці, і ніхто не попередив, що я не повинна...

„У неї безумовно приємний голос, — подумав Сушняк. — Та водночас і на диво скрипучий. Наче слухаєш, як говорить флейта“.

— Думаю, нам краще вибратися звідси пошвидше, — сказав О Боже. — А то нас можуть почути, — натякнув він.

— А які в тебе божественні обов’язки? — запитала Фіалка.

— Ем... ну, я... знаєш, роблю то одне, то інше... — Сушняк намагався мислити, незважаючи на жахливий головний біль. І тоді йому на думку спала ідея — зазвичай такі здаються хорошими лише після значної порції алкоголю. Хоч пила, найімовірніше, якась інша людина, але ідея осінила саме його голову.

— Насправді я фрілансер, — озвався він якомога радіснішими тоном.

— Як можна бути богом-фрілансером?

— Ну, знаєш, якщо інший бог захотів, цей, взяти відгул, то я його заміняю. Ага. Саме це я й роблю.

Його самого вразила власна винахідливість, недоречна за цих обставин.

— О, так. І я такий зайнятий! Аж із ніг падаю. У мене ціла купа замовлень, ти навіть не уявляєш. Коли хтось із богів перетворюється собі на величезного білого бика чи лебедя й вирішує гульнути десь із місяць, завжди звертається до мене: „О, Сушняку, старий, приглянь за всім, поки мене не буде, гаразд? Відповідай на молитви й таке інше“. У мене вільної хвилинки не залишається, але ж хіба відмовишся від роботи у наш час?

Очі Фіалки округлилися від захоплення.

— І зараз ти теж когось заступаєш? — запитала вона.

— Ну, так... взагалі-то, бога похмілля.

— Бога похмілля? Страшне!

Сушняк оглянув свою заплямовану й зім’яту тогу.

— Напевно, так і є... — пробурмотів він.

— Тобі не дуже добре вдається.

— Не варто про це нагадувати.

— Ти створений бути одним із важливіших богів, — із захопленням мовила Фіалка. — Так і бачу тебе замість Іо чи Долі!

Сушняк витріщився на неї, роззявивши рота від подиву.

— З першого погляду ясно, що це не для тебе — бути якимось жахливим дрібним божком, — продовжувала вона. — Ти би міг бути Оффлером, з такими-то литками!

— Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...

І тут раптом біля його горла опинився меч.

— Що тут у нас? — поцікавився Сітка. — Любовне гніздечко?

— Залиш його в спокої! — закричала Фіалка. — Він бог! Ти сильно пошкодуєш!

Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.

— Бог, та? — перепитав Сітка. — Чого саме?

Сушняк знову спробував ковтнути.

— Ну, трохи того, трохи сього, — пробурмотів він.

— Ого, — сказав Сітка. — Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...

Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.

— Лишенько, невже блискавки закінчилися? — Сітка вищирився. — Ну, знаєш, я ніколи...

Щось заскрипіло.

Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.

Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.

Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.

Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.

Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.

— Хто її сюди притягнув? — здивувалася Фіалка.

Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване — те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.

— Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? — продовжила вона.

— Га? — озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.

— Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...

Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, — подумала якась частинка Сушнякового мозку. — З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.

Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.

— Ні, ні, — пробурмотів Сітка. — Не хочу!

Меч дзвінко впав на підлогу.

Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.

— Не хочеш чого? — здивувалася Фіалка.

Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка