Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі
— Перепрошую, — хрипів Торлікорм, поки його зі скривавленим обличчям швидко виводили за двері, — ваша величносте, усіляко перепрошую…
Баяз суворо стовбичив у кінці столу й дивився, як радники тікають із зали. Джезаль причаївся навпроти, застигнувши десь між новим гнівом і вбивчим соромом, але дедалі більше схиляючись до останнього. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж останній із членів Закритої Ради таки втік із зали й великі чорні двері поволі зачинилися.
Перший з-поміж магів повернувся до Джезаля, і на його обличчі раптом розтягнулася широка усмішка.
— Прекрасний учинок, ваша величносте, прекрасний учинок.
— Що? — Джезаль був певен: він осоромився так, що ніколи не зможе реабілітуватися.
— Гадаю, твої радники віднині остерігатимуться сприймати тебе несерйозно. Стратегія не нова, та менш ефективною вона від цього не стає. Сам Харод Великий мав страхітливий норов і блискучо ним користувався. Після однієї з його істерик ніхто кілька тижнів не наважувався ставити під сумнів його рішення. — Баяз реготнув. — А втім, я підозрюю, що поранити власного верховного консула не насмілився б навіть Харод.
— То була не істерика! — загарчав Джезаль, знову спалахнувши. Якщо йому докучають жахливі старигані, то найгірший серед них — однозначно Баяз. — Якщо я король, хай зі мною поводяться відповідно! Не бажаю, щоб хтось диктував мені свою волю в моєму ж палаці! Ніхто… навіть… тобто…
Баяз поглянув на нього страхітливо суворими зеленими очима й заговорив із крижаним спокоєм:
— Якщо ваша величність збираються зірватися на мені, то я однозначно не рекомендував би цього робити.
Джезалів гнів вже й так був готовий щомиті вщухнути, а тепер, під крижаним поглядом мага, він зів’яв остаточно.
— Звісно… вибачте… дуже прошу, вибачте.
Джезаль заплющив очі та втупився в начищену стільницю. Колись він ніколи й ні за що не вибачався. Тепер же він був королем і не мав потреби перед кимось вибачатись, але зрозумів, що не може зупинитися.
— Я цього не просив, — кволо промимрив він і плюхнувся на стілець. — Не знаю, як так вийшло. Я нічим цього не заслужив.
— Звісно. — Баяз поволі обійшов стіл. — Жодна людина за жодних обставин не може заслужити на престол. Тому ти мусиш прагнути до того, щоб стати гідним його тепер. Щодня. Достоту як твої видатні попередники. Казамір. Арно, сам Харод.
Джезаль протяжно вдихнув і шумно видихнув.
— Звісно, ви маєте рацію. І як вам вдається завжди мати рацію?
Маг скромно підняв одну руку.
— Завжди мати рацію? Аж ніяк. Однак у мене є перевага — значний досвід, і я тут заради того, щоб якомога краще тебе скеровувати. Ти чудово рушив у непростий шлях і маєш пишатися так само, як я пишаюся тобою. Проте є певні заходи, яких не можна відкладати. Найважливіший із них — твоє весілля.
У Джезаля відвисла щелепа.
— Весілля?
— Ваша величносте, неодружений король — це як крісло на трьох ніжках. Йому легко впасти. Твоє сідало лише торкнулося трону і ще аж ніяк не вмостилося на ньому. Тобі потрібна дружина, яка гарантує підтримку, й потрібні спадкоємці, щоб твої підданці почувалися в безпеці. Зволікання лише надасть твоїм ворогам можливості попрацювати проти тебе.
Удари сипалися так швидко, що Джезаль мимохіть схопився за голову, сподіваючись, що так вона не розлетиться на шматки.
— Моїм ворогам?
Хіба ж він не намагався завжди порозумітися з усіма?
— Невже можна бути таким наївним? Лорд Брок, поза сумнівом, плете змову проти тебе. Лорда Ішера не можна тримати на відстані нескінченно довго. Інші члени Відкритої Ради підтримали тебе зі страху — або ж їм за це заплатили.
— Заплатили? — видихнув Джезаль.
— Така підтримка не буває вічною. Ти мусиш одружитись, і дружина мусить принести тобі могутніх союзників.
— Але ж у мене є… — Джезаль облизав губи, не знаючи напевне, як порушити цю тему. — Певні зобов’язання… на цьому фронті.
— Арді Вест?
Джезаль мало не роззявив рота, щоб запитати Баяза, звідки той так багато знає про його романтичні зв’язки, проте швидко передумав. Зрештою, скидалося на те, що старий знає про Джезаля набагато більше, ніж він сам.
— Джезалю, я знаю, як воно буває. Я прожив довге життя. Звісно, ти її кохаєш. Звісно, зараз ти готовий заради неї відмовитися від чого завгодно. Але повір мені, це відчуття довго не протримається.
Джезаль ніяково переніс вагу з ноги на ногу. Спробував уявити криву усмішку Арді, м’якість її волосся, її сміх. Як чудово це втішало його на рівнині! Але тепер важко було думати про неї, не згадуючи, як її зуби впивалися йому в губу, як щипало йому лице від її ляпаса, як рипів під ними стіл. Не згадуючи тодішнього сорому, почуття провини, неоднозначності. Баязів голос — немилосердно спокійний, безжально чесний, категорично розсудливий — вів далі:
— Те, що ти взяв на себе зобов’язання, цілком природно, але твоє колишнє життя скінчилось, а з ним скінчились і твої зобов’язання. Тепер ти король, і твоєму народові потрібно, щоб ти поводився відповідно. Йому потрібен якийсь приклад для наслідування. Щось однозначно вище за нього. Це ж верховна королева Союзу. Мати королів. Фермерська донька зі схильністю до вибриків і любов’ю до пияцтва? Гадаю, що ні.
Джезаль здригнувся, коли Баяз отак описав Арді, проте сперечатися з цим аж ніяк не міг.
— Ти незаконний син. Дружина з бездоганним походженням надасть твоїй династії значно більшої ваги. Принесе значно більше поваги. Ваша величносте, на світі повно потенційних наречених, і всі вони високородні. Доньки герцогів і сестри королів, вродливі й культурні. Принцеси з усього світу на вибір.
Джезаль відчув, як у нього здіймаються брови. Він, звісно, кохав Арді, проте Баязові аргументи просто обеззброювали. Тепер він мусив думати не лише про власні потреби, а й про багато чого іншого. Якщо уявляти самого себе королем було абсурдно, то уявляти Арді королевою — втричі абсурдніше. Звісно, він кохав її. По-своєму. Але принцеси з усього світу на вибір? Із цією фразою однозначно було важко посперечатися.
— Ти збагнув! — переможно клацнув пальцями Перший з-поміж магів. — Я пошлю герцогові Орсо з Таліна прохання відрекомендувати тобі його доньку Терез. — Він заспокійливо підняв руку. — Просто для початку, сам розумієш. Із Таліна вийшов би сильний союзник. — Баяз усміхнувся й нахилився вперед, щоб пробурмотіти Джезалеві на вухо: — Але, якщо ти справді прив’язався до цієї дівчини, тобі не треба кидати все. Сам знаєш, у королів часто бувають коханки.
І так питання, звісно, було вирішено.
Готовність до найгіршого
Ґлокта сидів у своїй їдальні, вдивляючись у стіл і потираючи однією рукою зболіле стегно. Другою він розгублено ворушив варті цілого статку самоцвіти, розкладені на чорному шкіряному футлярі.
«Чому я це роблю? Чому залишаюся тут і ставлю запитання? Я міг би втекти з наступним припливом, і від цього нікому не стало б гірше. Може, об’їхати прекрасні міста Штирії? Податись у круїз Тисячею островів? Нарешті рушити до
