Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Оце так. Ніколи не думав, що знову побачу вас живим.

Нікомо Коска мав іще гірший вигляд, аніж тоді, коли Ґлокта зустрівся з ним уперше, якщо таке було можливо. Він розтягнувся попід укритою слизом стіною, звісивши руки, похиливши голову набік і ледь розплющеними очима споглядаючи, як Ґлокта з болем умощується на стільці навпроти. У мерехтливому світлі єдиної жалюгідної свічки, що там горіла, його шкіра відзначалася мильною блідістю, під очима виднілися темні мішки, а по його худому, загостреному обличчю ковзали похмурі тіні. Висип у нього на шиї став яскравішим і розрісся на щелепі збоку, наче плющ на руїні. «Ще трішечки зусиль — і він, можливо, здаватиметься майже таким хворим, як я».

— Очільнику Ґлокто, — прохрипів Коска грубим, як деревна кора, голосом, — дуже радий, що ви отримали моє послання. Яка ж це честь — поновити наше знайомство попри все. Хазяї не нагородили вас розітнутим горлом за працю на Півдні, так?

— Я був здивований так само, як ви, але ні. — «Однак часу ще більш ніж удосталь». — Що було з Дагоскою після мого відбуття?

Штирієць надув запалі щоки.

— Якщо вже ви питаєте, то в Дагосці був справжній рейвах. Багато хто загинув. Багатьох перетворили на рабів. Так і буває, коли гурки приходять до когось на вечерю, хіба ні? Хороші люди скінчили погано, а поганим було ненабагато краще. Всі скінчили погано. Зокрема й ваш друг генерал Віссбрук.

— Наскільки мені відомо, він сам перерізав собі горло. — «А широкий загал радо це схвалив». — Як ви вирвалися?

У Коски піднявся один кутик рота, неначе він хотів усміхнутися, та не мав на це сил.

— Прикинувся дівчиною-служницею й вибрався через ліжко.

— Винахідливо. — «Проте значно ймовірніше, що саме ти відчинив гуркам ворота в обмін на власну свободу. Цікаво, чи вчинив би я в цьому становищі так само? Мабуть, так». — І так удача всміхнулася нам обом.

— Кажуть, удача — жінка. Її приваблюють ті, хто заслуговує на неї найменше.

— Може, й так. — «Хоча я, здається, і не заслуговую на удачу, і не маю її». — Те, що ви з’явилися в Адуа саме зараз, безумовно, добре. Ситуація… нестабільна.

Ґлокта почув, як щось зарипіло й зашурхотіло, і з-під його стільця вибіг великий пацюк, який на мить зупинився на видноті. Коска сягнув незграбною рукою під заляпану куртку й різко викинув кінцівку. Разом із нею з-під куртки вилетів метальний ніж, який зблиснув у повітрі й затремтів, врізавшись у дошки щонайменше за крок-два від цілі. Пацюк іще якусь мить посидів на місці, неначе показуючи свою зневагу, а тоді дременув між столом, ніжками стільців і стертим взуттям відвідувачів.

Коска втягнув повітря крізь брудні зуби, вислизнувши з кабінки, щоб дістати свій клинок.

— Знаєте, колись я блискучо вправлявся з метальним ножем.

— Колись кожне моє слово ловили прекрасні жінки. — Ґлокта посмоктав голі ясна. — Часи змінюються.

— Чув про це. Змінюються по-всякому. Нові правителі — це нові клопоти. Для людей у моїй сфері клопоти — це робота.

— Можливо, доволі скоро ваші таланти стануть мені в пригоді.

— Не можу сказати, що відмовив би вам. — Коска підняв свою пляшку й засунув язика в її горло, злизуючи останню цівку рідини. — У мене в гаманці порожньо, як у сухому колодязі. Власне, так порожньо, що я навіть гаманця не маю.

«Ну, з цим я принаймні можу допомогти». Ґлокта перевірив, чи не стежать за ними, а тоді кинув щось через грубу стільницю й подивився, як дарунок підскакує, цокотить і крутиться, а тоді зупиняється перед Коскою. Найманець узяв його двома пальцями, підніс до полум’я свічки й витріщився на нього одним червоним оком.

— Здається, діамант.

— Уважайте, що вам призначено гонорар. Насмілюся сказати, що ви могли б відшукати собі помічників-однодумців. Надійних людей, які нічого не розпатякують і не ставлять запитань. Хороших людей, які вам підсоблять.

— Тобто поганих людей?

Ґлокта всміхнувся, демонструючи прогалини між зубами.

— Ну… Як на мене, це залежить лише від того, хто ви — замовник чи робота.

— Гадаю, це правда. — Коска опустив порожню пляшку на потворні мостини. — А що у вас за робота, очільнику?

— Наразі — просто чекати й не потрапляти нікому на очі. — Він, скривившись, висунувся з кабінки й поклацав пальцями набурмосеній кельнерці. — Ще одну пляшку того, що п’є мій друг!

— А потім?

— Упевнений, що зможу знайти вам якусь справу. — Ґлокта з болем посунувся вперед, не встаючи зі стільця, щоб зашепотіти: — Між нами кажучи… До мене дійшла чутка, що йдуть гурки.

Коска скривився.

— Знову гурки? Невже? Ці гади не грають за правилами. Бог, праведність, віра. — Він здригнувся. — Це діє мені на нерви.

— Ну, хоч хто там грюкає у двері, я певен, що зможу влаштувати героїчний останній бій усупереч усьому, без надії на допомогу.

«Мені, зрештою, не бракує ворогів».

Коли дівчина гучно поставила на викривлений столик перед найманцем повну пляшку, у нього зблиснули очі.

— Ах, безнадійні справи… Люблю їх понад усе.

Звичка командувати

Вест сидів у наметі лорд-маршала й безпорадно вдивлявся в порожнечу. За останній рік він не провів без діла майже жодної миті. А тепер він раптом дістав змогу лише чекати. Вест і досі очікував, що побачить, як Бурр проштовхується за запону й іде до мап, стиснувши кулаки за спиною. Досі очікував, що відчує в таборі його заспокійливу присутність, почує, як його розкотистий голос закликає непокірних офіцерів до порядку. Але цьому, звісно, не бувати. Ні зараз, ні будь-коли в майбутньому.

Ліворуч сиділи офіцери зі штабу генерала Кроя, похмурі й лиховісні завдяки чорній формі, як завжди сильно випрасуваній. Праворуч спокійно влаштувалися люди Полдера, недбало розстебнувши верхні ґудзики на одязі, щоб відверто образити своїх колег; вони були надуті, як павичі, що демонструють своє хвостове пір’я. Самі ж видатні генерали дивились один на одного підозріло, як армії-суперниці на полі бою, чекаючи на розпорядження, що відкриє одному з них шлях до Закритої Ради й на вершину влади, а другому навічно розіб’є надії. Розпорядження, в якому буде названо нового короля Союзу та його нового лорд-маршала.

Звісно ж, це мав бути або Полдер, або Крой, і кожен із них чекав на остаточну, славну перемогу над другим. Тим часом армія, й зокрема Вест, сиділа паралізована. Безсила. Далеко на півночі Шукач і його товариші, які рятували Вестові життя в дичавині стільки разів, що він уже й не міг згадати, поза сумнівом, боролися за виживання, відчайдушно виглядаючи підмогу, яка ніколи не надійде.

Вестові все це дуже нагадувало перебування на власному похороні, до того ж такому, на який здебільшого прийшли його вороги — єхидні, усміхнені, зухвалі. Має бути або Полдер, або Крой, і хоч хто з них отримає підвищення, Вест приречений. Полдер ненавидів його з полум’яною пристрастю, Крой — із крижаною зверхністю. Швидше й нижче за нього міг упасти лише Полдер чи Крой — залежно від того, котрого з них урешті обійде увагою