Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Він люто змахнув рукою по дошці, і фігури, закрутившись, розлетілися по підлозі. «І цікаво, кому доведеться нагнутися, щоб їх підібрати?» Шестеро практиків, якими неначе керувала тональність архілекторського голосу, відлипли від стін і загрозливо ввійшли до зали.

— Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх нікчемних послуг! Паняй звідси і зроби це, слимаче покручений!

— Ваше Преосвященство надто добрі, — пробурмотів Ґлокта і ще раз скромно схилив голову. «Але навіть найжалюгіднішого пса треба час від часу чухати за вухами, бо інакше він може потягнутися до хазяйської горлянки…»

— І заразом поцікався його історією.

— Історією, архілекторе?

— Цією казкою про Кармі дан Рот! — Сультові очі стали ще вужчими, а в його перенісся врізалися жорсткі зморшки. — Якщо не можемо взятися за повідець самі, треба приспати собаку — розумієш?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, хоч він і силкувався втримати його на місці. «Ми знайдемо спосіб раптово завершити правління короля Джезаля. Небезпечно. Якщо Союз — це корабель, то він зовсім недавно пройшов бурю й сильно хилиться набік. Ми втратили одного капітана. Якщо замінити тепер ще одного, судно може остаточно розвалитися. Тоді ми всі плаватимемо самі у глибоких, холодних, незнаних водах. Громадянська війна — чули про таке?» Він насуплено глянув на фігури для гри у квадрати, розкидані по підлозі. «Зате Його Преосвященство висловився. Як там казала та Шікель? Коли володар дає завдання, треба виконувати його якнайкраще. Навіть якщо завдання страшне. А дехто з нас годиться лише для страшних завдань…»

— Кармі дан Рот і її байстрюк. Я докопаюся до правди в цій справі, Ваше Преосвященство, можете на мене покластися.

Сультів усміх став іще зневажливішим.

— Якби ж то!

Будинок питань був жвавим, як на вечірню годину. Шкутильгаючи вздовж коридору, втиснувши в губи нікудишні зуби й міцно схопившись рукою за держак ціпка, слизький від поту, Ґлокта не бачив нікого. Не бачив, зате чув.

Із-за окутих залізом дверей виривалися голоси. Тихі й наполегливі. «Ставлять запитання». Високі й відчайдушні. «Вибовкують відповіді». Час від часу важку тишу прорізав крик, рев чи болісне виття. «А це пояснень не потребує». Коли Ґлокта кульгаво підійшов до Северарда, той стояв спершись на стіну, поставивши одну ногу на штукатурку й насвистуючи щось незрозуміле за маскою.

— Що це все означає? — запитав Ґлокта.

— Деякі люди лорда Брока напилися, а тоді почали галасувати. Їх було п’ятдесят, і вони влаштували неабиякий бешкет біля Чотирьох Кутів. Нили про права, пхинькали, що людей ошукали, просторікували про те, що королем мав стати Брок. Вони кажуть, що це була демонстрація. Ми кажемо, що це була зрада.

— Зрада, так? — «Це поняття має сумнозвісно гнучке визначення». — Оберіть декого з заводіяк і підпишіть якийсь папір. Енґлія знову в руках Союзу. Нам час заселяти її зрадниками.

— Над цим уже працюють. Щось іще?

— О, звісно. — «Жонглювання ножами. Один падає, два злітають. У повітрі постійно стає більше клинків, і кожен із них має смертоносне лезо». — Сьогодні до мене навідався Його Преосвященство. Візит був нетривалим, але надто довгим, як на мій смак.

— У нас є робота?

— Нічого такого, на чому ти розбагатієш, якщо ти сподіваєшся на це.

— Я завжди сподіваюсь. Я, як то кажуть, оптиміст.

— Пощастило тобі. — «Я більше схиляюся в протилежний бік». Ґлокта глибоко вдихнув і протяжно, шумно видихнув. — Перший з-поміж магів і його сміливі супутники.

— Знову?

— Його Преосвященство бажає відомостей.

— Але цей Баяз… Хіба він не водить дружбу з нашим новим королем?

Ґлокта здійняв брову, тимчасом як у коридорі відлунив приглушений рев болю. «Водить дружбу? Та він усе одно що виліпив його з глини».

— Саме тому, практику Северарде, ми маємо не зводити з нього очей. Заради його ж безпеки. Могутні люди мають могутніх ворогів, а також могутніх друзів.

— Гадаєте, той навігатор знає щось іще?

— Нічого такого, чого буде достатньо.

— Шкода. Я вже майже звик до присутності цього маленького покидька. Він розповідає шикарну історію про величезну рибу.

Ґлокта посмоктав голі ясна.

— Поки що тримайте його там, де він є. Можливо, його небилиці оцінить практик Фрост.

«У нього витончене почуття гумору».

— Якщо від навігатора жодної користі, на кого нам натиснути?

«А й справді, на кого? Дев’ятипалий зник. Сам Баяз заховався в палаці, а його учень від нього практично не відходить. Треба визнати, що колишній Джезаль дан Лютар тепер абсолютно для нас недосяжний…»

— Як щодо тієї жінки?

Северард підвів погляд.

— Що, тієї смаглявої сучки?

— Вона досі в місті, чи не так?

— Начебто так.

— Тоді піди за нею назирці й довідайся, чим вона займається.

Практик трохи помовчав.

— А це конче треба?

— Що таке? Злякався?

Северард підняв маску й почухав лице під нею.

— Є люди, за якими я пішов би назирці з більшою охотою.

— Життя — це низка речей, які ми робимо з неохотою. — Ґлокта оглянув коридор, пересвідчуючись у тому, що там нікого немає. — Також треба поспитати про Кармі дан Рот, гадану матір нашого поточного короля.

— Що саме поспитати?

Ґлокта нахилився до Северарда й тихо зашепотів йому на вухо:

— Щось на кшталт: «Вона справді народила дитину, перш ніж померти? Та дитина справді була плодом любовних пригод короля Гуслава? Та дитина справді є тим самим чоловіком, який тепер сидить на престолі? Сам знаєш, що треба питати.

«Таке, що може довести нас до неабиякої біди. Таке, що дехто може назвати зрадою. А як відомо, це поняття має сумнозвісно гнучке визначення».

Северардова маска залишилася такою, як завжди, зате решта його обличчя виражала явну тривогу.

— Ви впевнені, що нам треба це розкопувати?

— Чому б тобі не спитати архілектора, чи впевнений він? Мені здалося, що він упевнений. Якщо тобі складно, скористайся допомогою Фроста.

— Але… чого ми шукаємо? Як ми…

— Як? — процідив Ґлокта. — Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх послуг. Іди й зроби це!

Коли Ґлокта був молодий і прекрасний, меткий і перспективний, викликав захват і заздрощі, то проводив чимало часу в тавернах Адуа. «Хоча не пам’ятаю, щоб хоч раз падав так низько, навіть у найпохмурішому настрої».

Тепер, шкандибаючи серед тутешніх клієнтів, він геть не почувався чужим. Тут каліцтво було нормою, а зубів він мав більше, ніж у середньому. Майже всі присутні мали потворні шрами чи тяжкі ушкодження, такі болячки чи бородавки, яких посоромилася б і ропуха. Там були чоловіки з обличчями, шерехатими, як шкірка на мисці з несвіжою кашею. Чоловіки, які трусилися сильніше, ніж листя на вітрі, та смерділи тижневою сечею. Чоловіки, що здавалися ладними розітнути горло дитині, просто щоб не затупився ніж. Біля одного стовпа горбилася п’яна повія в такому настрої, який навряд чи збудив навіть найсамотнішого моряка. «Той самий сморід прокислого пива й безнадії, задавненого поту й ранньої смерті, який я пам’ятаю за місцями найбільших своїх шаленств. Тільки сильніший».

В одному кінці