Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Ах, ваша величносте, — заспокійливим голосом промовив Торлікорм, — такою системою було б майже неможливо керувати.

Він кліпнув, неначе кажучи: «І як вам із вашим неймовірним невіглаством вдається самостійно вдягатися?»

Джезаль почервонів до кінчиків вух.

— Розумію.

— Оподаткування, — прогудів Халлек, — це надзвичайно складна тема.

Він поглянув на Джезаля, неначе кажучи: «Аж надто складна, щоб увіпхнути її у ваш крихітний куценький розум».

— Можливо, ваша величносте, було б краще, якби ви залишили нудні деталі своїм покірним слугам, — зауважив Маровія з лагідною усмішкою, що ніби промовляла: «Можливо, було б краще, якби ви не розтуляли рота й старалися не бентежити дорослих».

— Звісно, — Джезаль сором’язливо повернувся до свого крісла. — Звісно.

А тоді розмова пішла далі, тимчасом як ранок усе тягнувся, а смуги світла з вікон поволі ковзали по купах паперів на широкому столі. Джезаль мало-помалу почав осягати пра­вила цієї гри. Жахливо складні й водночас жахливо прості. Її немолоді учасники приблизно поділялися на дві команди. Архілектор Сульт і верховний суддя Маровія були їхніми капітанами й люто сперечалися з кожної теми, хай якої незначної. Кожен із них мав трьох прибічників, які погоджувалися з кожним їхнім висловлюванням. Тим часом лорд Хофф, якому марно допомагав лорд-маршал Варуз, грав роль судді й силкувався перекинути містки через нездоланну межу між цими двома усталеними таборами.

Джезаль помилився не тоді, коли подумав, ніби не знатиме, що казати, хоча він, звісно, справді цього не знав. Він помилився тоді, коли подумав, ніби хтось хотітиме, щоб він щось казав. Старигані хотіли лише продовжувати власну безглузду боротьбу. Може, звикли вести державні справи зі слинявим придурком на чолі столу. Тепер же Джезаль розумів, що в ньому вбачають рівноцінну заміну, і замислився, чи не мають вони рації.

— Чи не могла б ваша величність підписатися тут… і тут… і тут… і отам…

Перо шкрябало по все нових і нових паперах, старі голоси продовжували гудіти, просторікувати й чубитись один з одним. Щоразу, коли говорив Джезаль, сиві дідугани всміхалися, зітхали, поблажливо хитали головами, тож він говорив дедалі рідше. Вони принижували його похвалою й засліплювали поясненнями. Годинами безглуздо заплутували його правом, формальностями та традиціями. Він поволі сповзав дедалі нижче на своєму незручному стільці. Служник приніс вино, і він випив, сп’янів, знудився, а тоді сп’янів і знудився ще більше. Хвилина тягнулася за хвилиною, і до Джезаля почало доходити: якщо розібратися, нема на світі такої невимовно нудної штуки, як перебування на вершині влади.

— А тепер — сумне питання, — зауважив Хофф, коли остання суперечка стихла, завершившись вимушеним компромісом. — Наш колега, лорд-маршал Бурр, мертвий. Його тіло прямує до нас із Півночі й буде поховане з усіма почестями. А тим часом ми зобов’язані порекомендувати заміну йому. Так у цій кімнаті вперше буде заповнене якесь крісло, відколи помер шановний канцлер Фікт. Лорд-маршале Варузе!

Старий вояк прокашлявся і скривився так, ніби усвідомив, що зараз відчинить шлюз, який цілком може потопити їх усіх.

— На цю посаду є двоє очевидних претендентів. Обидва, поза сумнівом, люди сміливі й досвідчені, їхні чесноти добре відомі нашій раді. Я не сумніваюся, що як генерал Полдер, так і генерал Крой…

— Полдер кращий, у цьому не може бути жодних сумнівів! — загарчав Сульт, і Халлек негайно йому підтакнув.

— Навпаки! — процідив Маровія під сердите бурмотіння свого табору. — Очевидно, що краще обрати Кроя!

Джезалеві здавалося, що в цій царині він як офіцер із певним досвідом може бути хоч трішечки цінним, але в Закритій Раді, схоже, ніхто й не припускав, що можна поспитати його думки. Він понуро відхилився на спинку стільця і ще раз сьорбнув вина з келиха, тимчасом як старі вовки продовжували завзято клацати один на одного зубами.

— Можливо, нам варто згодом обговорити це питання детальніше! — втрутився лорд Хофф у суперечку, що невпинно загострювалася. — Тонкощі цієї проблеми втомлюють його величність, а вона не надто актуальна! — Сульт і Маровія гнівно витріщились один на одного, проте говорити не стали. Хофф зітхнув із полегшенням. — Чудово. Наступний пункт нашого порядку денного стосується забезпечення нашої армії в Енґлії. Полковник Вест у своїх депешах пише…

— Вест?

Джезаль, захриплий від вина, різко випрямився. Це прізвище подіяло на нього, як нюхальні солі на дівчину, що мліє, стало для нього міцною й надійною скелею, за яку можна було вхопитися серед усього цього хаосу. Якби ж лишень Вест був тут тепер і міг йому допомогти, все здавалося б незмірно логічнішим… Він кліпнув на порожній стілець збоку від Варуза, який лишив по собі Бурр. Може, Джезаль і п’яний, зате він король. Він волого прокашлявся.

— Моїм новим лорд-маршалом буде полковник Вест!

Запала ошелешена тиша. Дванадцятеро дідів витріщилися на нього. А тоді Торлікорм захихотів — поблажливо, неначе кажучи: «І як нам стулити йому пельку?»

— Ваша величносте, полковник Вест, звісно, особисто вам знайомий і сміливий…

Здавалося, вся Рада нарешті знайшла якесь питання, в якому могла бути одностайною.

— Перший у проломі під час облоги Ульріока й таке інше, — бурмотів Варуз, хитаючи головою, — але, взагалі-то…

— …він молодший, недосвідчений і…

— Він простолюдин, — здійняв брови Хофф.

— Непристойний відхід від традиції, — зажурився Халлек.

— Полдер був би значно кращий! — загарчав на Маровію Сульт.

— Тут потрібен Крой! — гарикнув у відповідь Маровія.

Торлікорм солодкаво всміхнувся, як може всміхатися годувальниця, намагаючись заспокоїти нестерпну дитину.

— Отже, ваша величносте, як ви бачите, ми не можемо розглядати полковника Веста як…

Джезалів порожній келих з гучним ударом відскочив від лисого чола Торлікорма й задзеленчав, покотившись у куток зали. Старий завив від шоку й болю, а тоді з’їхав зі стільця. Із видов­женого порізу через усе його обличчя текла кров.

— Не можемо?! — заволав Джезаль, звівшись на ноги й вирячивши очі. — Ти, блядь, смієш казати мені «не можемо», падло старе?! Та ви всі належите мені! — Він люто тицьнув пальцем у повітря. — Ви існуєте для того, щоб мене консультувати, а не диктувати мені свою волю! Правлю тут я! Я!

Джезаль схопив каламар і пожбурив його через усю залу. Той розбився об стіну, залишивши на штукатурці велику чорну пляму та всіявши чорними цятками рукав бездоганно білого плаща архілектора Сульта.

— Я! Я! Нам тут, блядь, потрібна традиція послуху! — Джезаль схопив стос документів і пожбурив їх у Маровію. Повітря наповнилося тріпотінням паперу. — Ніколи більше не кажіть мені «не можемо»! Ніколи!

На Джезаля витріщилось одинадцять пар отетерілих очей. Одна, аж у кінці столу, всміхалася. Від цього він розсердився як ніколи.

— Моїм новим лорд-маршалом буде Коллем Вест! — заволав Джезаль і, охоплений люттю, перекинув свій стілець ногою. — Під час нашої наступної зустрічі я або дістану належну повагу, або закую все ваше кодло в кайдани! В кайдани, блядь… і… і…

Тепер йому боліла голова, боліла доволі сильно. Він розкидався всім, до чого було легко дотягнутись, і тепер відчайдушно силкувався зрозуміти, що робити далі.

Баяз строго підвівся зі свого місця.

— Мілорди, на сьогодні це все.