Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Лорд Ішер за наступні кілька тижнів і місяців багато чого пояснить вашій величності.

— Справді? — Джезаль кашлянув, шморгнув носом і набув якомога сміливішого вигляду. — А чому?

— Я пообіцяв йому, що його брати стануть лорд-камергером і канцлером у Закритій Раді. Що його родина матиме більше преференцій, аніж усі інші. Такою була ціна його підтримки під час голосування.

— Зрозуміло. То мені слід дотримати угоди?

— Аж ніяк.

Джезаль нахмурився.

— Здається, я не…

— Прийшовши до влади, слід негайно віддалитися від усіх союзників. Їм здаватиметься, що твоя перемога належить їм, і їх не задовольнить жодна винагорода. Натомість треба звеличувати ворогів. Вони щиро радітимуть маленьким дарункам, бо знатимуть, що на них не заслуговують. Хюґен, Барезін, Скалд, Мід — ось кого тобі треба ввести до свого кола.

— Не Брока?

— У жодному разі не Брока. Він підійшов до корони надто близько, щоб коли-небудь вирішити, що не гідний її. Рано чи пізно його треба буде поставити на місце. Але не раніше, ніж ти остаточно утвердишся у своєму становищі й не здобудеш достатньої підтримки.

— Ясно.

Джезаль надув щоки. Вочевидь, королювання — це не лише вишуканий одяг, зверхнє поводження й завжди найбільше крісло у приміщенні.

— Сюди.

Вони вийшли із саду до затіненого коридору, оздобленого панелями з чорного дерева й різною старовинною зброєю, від якої голова йшла обертом. Виструнчилися блискучі повні обладунки різного штибу: лати й кольчуги, гауберки й кіраси, неодмінно позначені та прикрашені золотим сонцем Союзу. До стіни були прикріплені один за одним вишукані церемоніальні дворучні мечі завдовжки з людський зріст, а також значно довші за них алебарди. Під ними висіли сокири, кийки, морґенштерни та клинки — вигнуті та прямі, довгі й короткі, товсті й тонкі, — стільки, що стало б на цілу армію. Зброя, викувана в Союзі, зброя, захоплена в гурків, зброя, вкрадена у мертвих штирійців на полях кривавих боїв. Пам’ять про перемоги й поразки, збережена у сталі. Далеко вгорі висіли на обвуглених держаках списів подерті й безживні прапори забутих полків, переможно вирізаних до ноги в давніх війнах.

У віддаленому кінці цього зібрання височіли важкі подвійні двері, чорні, без оздоблення, привабливі, як ешафот. Обабіч них стояли лицарі-герольди у блискучих крилатих шоломах, похмурі, як кати. Ці люди були зобов’язані не лише стерегти центр урядування, а й доносити королівські накази до будь-якого куточка Союзу залежно від потреби. Його накази, зрозумів Джезаль і знову раптом занервував.

— Його величність бажає аудієнції в Закритої Ради, — проказав Баяз.

Двоє лицарів простягнули руки й відчинили важкі двері. У коридор полинув сердитий голос:

— Треба піти на нові поступки, бо інакше будуть лише нові заворушення! Ми не можемо просто…

— Верховний судде, до нас, здається, прийшли.

Після величного опорядження решти палацу Біла зала дещо розчаровувала. Не така вже й велика. Стіни чисто білі, без оздоблення. Вікна вузькі, майже як у камері, тож у приміщенні було темно навіть тепер, коли сяяло сонце. Повітря не рухалося й було неприємно важке й сперте. З меблів там стояли лише довгий стіл із темного дерева, на якому були нагромаджені папери, шість простих жорстких стільців обабіч столу, один стілець у віддаленому кінці й ще один, помітно вищий за решту, в голові. Мабуть, для самого Джезаля.

Коли він нехотя пірнув у залу, члени Закритої Ради підвелися. Годі було зібрати в одному місці страхітливішу компанію стариганів, і всі вони у вичікувальному мовчанні дивилися просто на Джезаля. Коли двері за ним зачинились, а засув на них зі страхітливою категоричністю опустився, він підскочив.

— Ваша величносте, — лорд-камергер Хофф низько вклонився, — найперше дозвольте нам із колегами привітати вас із цілком заслуженим сходженням на престол. Ми всі вважаємо вас гідною заміною королю Гуславу і з нетерпінням чекаємо на можливість консультувати вас і виконувати ваші накази в прийдешні місяці й роки.

Він іще раз уклонився, і страхітливі старигані довкола ґречно заплескали в долоні.

— Що ж, дякую вам усім, — промовив Джезаль, приємно здивований, хоч і геть не почувався гідною заміною комусь чи чомусь. Може, буде не так уже й боляче, як він боявся. Ці старі вовки видались йому непогано прирученими.

— Прошу, дозвольте відрекомендувати вам усіх, — пробелькотів Хофф. — Архілектор Сульт, голова вашої Інквізиції.

— Радий вам служити, ваша величносте.

— Верховний суддя Маровія, головний лорд закону.

— Аналогічно, ваша величносте, це честь для мене.

— А з лорд-маршалом Варузом ви, гадаю, вже добре знайомі.

Старий солдат променисто всміхнувся.

— Ваша величносте, тренувати вас колись було великим задоволенням, а тепер для мене буде великим задоволенням вас консультувати.

Так вони й продовжували; Джезаль усміхався й кивав кожному по черзі. Халлек, лорд-канцлер. Торлікорм, верховний консул. Ройцер, лорд-адмірал флоту, і так далі. Урешті Хофф провів його до високого стільця в голові столу, і Джезаль сів на трон, тимчасом як члени Закритої Ради продовжували всміхатися. Він якусь мить дурнувато всміхався їм усім, а тоді до нього дійшло…

— Ох, прошу, сідайте.

Старигані посідали. Кілька з них помітно скривилися від болю, коли захрускотіли їхні старі коліна й заклацали їхні старі спини. Баяз безжурно опустився на стілець у віддаленому кінці столу, навпроти Джезаля, неначе сидів там усе життя. Старі зади засовгалися на полірованому дереві, зашурхотіли мантії, і в залі поступово стало тихо, мов у гробниці. Один стілець під ліктем Варуза був порожній. На тому стільці сидів би лорд-маршал Бурр, якби його не відправили служити на Північ. Якби він не помер. Дюжина жаских стариганів ґречно чекала, коли Джезаль заговорить. Дюжина стариганів, яких він іще нещодавно вважав наймогутнішими людьми, тепер усі як один були підзвітні йому. Він і помислити не зміг би про таке, навіть у найзухваліших своїх мріях. Джезаль прокашлявся.

— Благаю, продовжуйте, мілорди. Я спробую наздогнати вас на ходу.

Хофф зблиснув скромною усмішкою.

— Звісно, ваша величносте. Якщо вам раптом знадобиться щось пояснити, просто спитайте.

— Дякую, — сказав Джезаль, — дяку…

Його перервав рипучий голос Халлека:

— Отже, повернімося до питання дисципліни серед се­лянства.

— Ми вже підготували поступки! — різко заявив Сульт. — Такі, які селяни були раді прийняти.

— Шматок бинта на гнійну рану! — відказав Маровія. — Рано чи пізно повстання розпочнеться знов. Уникнути цього можна лише в один спосіб — давши простій людині те, чого вона потребує. Просто повівшись справедливо! Її треба залучити до процесу врядування.

— Залучити! — пирхнув Сульт.

— Потрібно перекласти тягар податків на землевласників!

Халлек закотив очі до стелі.

— Тільки не ця маячня.

— Наша нинішня система існувала сотні років, — різко нагадав Сульт.

— Та вона збоїла сотні років! — кинув у відповідь Маровія.

Джезаль прокашлявся, і старигані крутнули головами в його бік.

— А хіба не можна просто брати з усіх однакову частку доходів — і байдуже, із селян чи з дворян… а тоді, можливо…

Він поступово замовк. Йому самому ця ідея здавалася досить простою, та тепер усі одинадцятеро чиновників шоковано витріщилися на нього — неначе хтось здуру пустив до зали хатню тваринку, а та раптом