Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Лавами прокотилося сердите бурмотіння, та виділитися не наважився ніхто. «Уже вдруге лорд Брок постав перед цією Радою й виміг доказів, і вже вдруге всім виявилося байдуже. Та й які докази тут, зрештою, можуть бути? Родимка у формі корони на Лютаровій дупі? Докази — це нудно. Докази швидко набридають. Докази нічого не значать. Людям значно більше хочеться прийняти просту брехню, ніж шукати складної правди, тим паче якщо брехня служить їхнім цілям. А більшість із нас однозначно віддала б перевагу королю без друзів і без ворогів, а не королю, який має вдосталь і тих, і тих. Більшість із нас воліла б, щоб усе залишилося так, як є, а не наражатися на ризик непевності в майбутньому».

Підіймалося дедалі більше рук. Лютара вже підтримувало так багато людей, що цього не спинив би ніхто. «Тепер неначе зі схилу котиться велика брила. Вони не наважуються ставати на її шляху, щоб не бути розчавленими. Тому вони скупчуються ззаду, додають до його ваги власну й сподіваються вхопити собі недоїдків опісля».

Брок повернувся зі смертельно похмурим обличчям, промчав уздовж проходу й вибіг із зали. Мабуть, сподівався, що чимала частина Відкритої Ради помчить геть разом із ним. «Але тут, як і багато в чому іншому сьогодні, на нього, певно, чекає жорстоке розчарування». Під час самотнього виходу з Осередку лордів його супроводив щонайбільше десяток найвідданіших прибічників. «Інші розсудливіші». Лорд Ішер уважно перезирнувся з Баязом, а тоді підняв бліду руку. Лорди Барезін і Хюґен побачили, як більша частина їхніх прибічників поставала на бік молодого претендента, перезирнулися, повернулися на свої місця й розважливо затихли. Скалд розтулив рота, щоб щось гукнути, роззирнувся, передумав і з явною неохотою поволі здійняв руку.

Заперечень більше не було.

Короля Джезаля дан Лютара майже одноголосно звели на престол.

Пастка

Лоґен знову піднявся до Високогір’я, і повітря почало здаватись йому свіжим і прозорим, морозним і знайомим на смак. Спершу вони помаленьку йшли лісом, підіймаючись майже непомітно. Відтак дерев поменшало, а стежка повела їх долиною між трав’янистими пустирями, розітнутою тоненькими струмками й помережаною купками осоки та дроку. Тепер ця долина звузилася до ущелини, затиснута між голими кам’яними схилами й осипищами, а підйом невпинно крутішав. Над ними обабіч ущелини здіймалися дві великі скелі. Далі зливалися з важким сірим небом удалині туманні обриси гірських вершин — сірі, світло-сірі й навіть світліші.

Сонце зійшло й не ледарювало; йти під ним було спекотно, а мружитися на нього боляче. Усі вони втомилися від підйому, хвилювання й озирання зі страху перед Бетодом. Душ із чотириста карлів і стільки ж горян із помальованими обличчями розтягнулися довжелезною колоною, лаялись і плювались, хрускаючи й ковзаючи чобітьми по сухій грязюці й сипучому камінню. Перед Лоґеном пленталася донька Краммока, зігнувшись навпіл під вагою батькового молота. Волосся довкола її личка потемніло від поту. Його власна донька зараз була б старша. Якби її не вбили шанка — разом із матір’ю та братами. Від цієї думки Лоґен відчув себе порожнім і винним. Почуття було кепське.

— Дівчинко, хочеш, допоможу з отим молотом?

— Ні, блядь, не хочу! — заволала та на нього, а тоді скинула зброю з плеча й потягнула за держак по схилу, набурмосившись на Лоґена. Головка молота бумкала, лишаючи борозну в кам’янистому ґрунті.

Лоґен закліпав, дивлячись дівчинці вслід. Здається, його вміння поводитися з жінками поширювалося навіть на десятирічок.

До нього ззаду підійшов Краммок. На шиї в нього гойдалися кістки з людських пальців.

— Люта, еге ж? Щоб вижити в моїй родині, треба бути лютим! — Він нахилився поближче й підморгнув. — І це мале сученя найлютіше з усіх. Якщо чесно, вона моя улюблениця. — Краммок похитав головою, дивлячись, як донька тягне молот. — Колись вона буде неабиякою дружиною для якогось горопахи. До речі, якщо тебе це цікавить, ми на місці.

— Га? — Лоґен витер з обличчя піт, роззираючись довкола й суплячись. — Де…

А тоді до нього дійшло. Фортеця Краммока, якщо її можна було так назвати, стояла просто перед ними.

Тепер у цій долині було не більше ніж сто кроків від однієї кручі до другої, і її перегороджувала рукотворна стіна. Стародавня, напіврозвалена стіна з грубих блоків, із такою купою тріщин, укрита таким шаром повзучих рослин, ожини й трави, що вона мало не зливалася з горами. Стіна була не набагато крутіша за саму долину й заввишки щонайбільше із трьох чоловіків, які стали один одному на плечі, та ще й хилилася то там, то тут, неначе готова завалитися сама собою. Посередині виднілися ворота з обвітрених сірих дощок, порослі лишайниками. Вони примудрялись одночасно здаватися прогнилими й висхлими.

З одного боку стіни стояла вежа, збудована попід кручею. Чи принаймні з каменю стирчав великий нерукотворний стовп, до якого згори вапняним розчином прикріпили абияк обтесані кам’яні брили, щоб на кручі утворився широкий майданчик, із якого можна було б побачити стіну з великої висоти. Лоґен поглянув на Шукача, який саме насилу піднявся. Шукач примружився на ту стіну так, ніби не міг повірити власним очам.

— І це все? — прогарчав Доу, підійшовши до них і вишкіривши зуби.

З одного боку, просто під вежею пустило коріння кілька дерев — певно, не менш ніж п’ятдесят років тому. Тепер вони височіли над стіною. На них можна було запросто видертись і зайти досередини, навіть не дуже тягнучись.

Тул витріщився на цю обшарпану пародію на фортецю.

— Ти казав: «Укріплене місце в горах».

— Укріплене… трішки. — Краммок махнув рукою. — Ми, горяни, завжди не надто любили будувати й таке інше. А чого ви чекали? Десять мармурових веж і залу, більшу, ніж у Скарлінґа?

— Я чекав принаймні більш-менш пристойну стіну, — загарчав Доу.

— Ха! Стіни? Я чув, що ти, Чорний Доу, холодний, як сніг, і гарячий, як сеча, а тепер хочеш сховатися за стінами?!

— Їбанько ти пришелепкувате! Якщо Бетод справді заявиться сюди, нас буде вдесятеро менше! Трясця, ти не помилився: я хочу стіну — і ти казав нам, що вона буде!

— Але ж ти сам сказав, друже, — промовив Краммок — тихо й повільно, неначе пояснюючи все дитині, — і постукав по скроні товстим пальцем. — Я божевільний! Божевільний, як мішок сов, і так кажуть усі! Я не можу згадати, як звати моїх рідних дітей. Хто знає, як я уявляю собі стіну? Я сам здебільшого не розумію, що верзу, а вам стає дурості мене слухати? Та ви, певно, й самі божевільні!

Лоґен потер перенісся й застогнав. Тепер поряд із ними збиралися карли Шукача, дивилися на ту замшілу купу каміння й стиха перемовлялись, аж ніяк не щасливі. Лоґен не міг поставити їм це на карб. Їм довелося довго йти по спеці — і наприкінці застати отаке. Однак вони, як здавалося Лоґенові, не мали вибору.

— Будувати кращу вже трохи пізно, — пробурчав він. — Доведеться робити що вийде з тим, що ми маємо.

— Правильно, Кривава Дев’ятко, тобі стіни не треба, і ти це знаєш! — Краммок плеснув Лоґена по передпліччю великою товстою долонею. — Ти не можеш загинути! Ти любий місяцеві, мій чудовий новий друже, любіший за всіх інших! Ти не можеш загинути, якщо тебе глядить місяць! Не можеш…

— Стулися, — промовив Лоґен.

Вони безрадісно похрустіли вгору схилом,