Мандри убивці - Робін Хобб

До нього підступала худа самичка, а він не рухався і не демонстрував погрози. Коли вона наблизилася, він опустився на черево, перевернувся на бік, тоді на спину й відкрив горлянку. Вона підступала ще ближче, крок за кроком. Тоді раптом зупинилася, сіла і втупилася в нього. Він легенько заскавчав. Вона відвела вуха назад, вищирилася на всі зуби, тоді відвернулася і відскочила геть. За якийсь час Нічноокий підвівся й рушив полювати на лугових мишей. Здавався задоволеним.

І знову, коли його присутність віддалилася, мене вдруге прикликано до Бернсу. Палало ще одне село.

Я прокинувся знеохоченим. Замість іти далі, розвів маленьке вогнище з плавника. Закип’ятив воду в казанку, щоб зварити кореневища, тим часом покраяв на шматки частину сушеного м’яса. Потушкував його з крохмалистими кореневищами, додав дрібку солі зі свого дорогоцінного запасу і трохи дикої зелені. На жаль, переважав вапнистий смак води. Наповнивши живіт, я витрусив свого зимового плаща, загорнувся в нього для захисту від нічних комах і знову задрімав.

Нічноокий та вожак зграї стояли, дивлячись один на одного. Їх розділяла достатня відстань, щоб у цьому не було жодного виклику, але Нічноокий тримав хвіст опущеним. Вовчий вожак був вищим і худішим за Нічноокого, мав чорне хутро. Не такий вгодований, покритий шрамами, залишеними йому боями та полюваннями. Поводився самовпевнено. Нічноокий не ворушився. За якийсь час другий вовк трохи відійшов, задер лапу на пучок трави й помочився. Потер передні лапи об траву, тоді пішов, не оглядаючись. Нічноокий сів і так і зостався, наче розмірковував.

Наступного ранку я встав і рушив далі. Нічноокий покинув мене два дні тому. Тільки два дні. Однак мені здавалося, що я вже дуже довго сам. Цікаво, а як Нічноокий мірить час нашої розлуки? Не днями і ночами. Він пішов, аби чогось довідатися, а як довідається, його час перебування вдалині від мене добігне кінця, і він повернеться. Але про що ж насправді він хотів довідатися? Як це — бути вовком між вовків, членом зграї? Якщо вони його приймуть, то що буде далі? Бігатиме з ними день, тиждень, кілька місяців? Скільки часу мине, перш ніж я зникну йому з пам’яті, загубившись у його нескінченних вчорашніх днях?

Чого б йому хотіти повертатися до мене, якщо зграя його прийме?

З часом я дозволив собі усвідомити, що моє серце зболіле і зранене так само, начеб це людський приятель проміняв мене на товариство інших. Мені хотілося завити, потягтися до Нічноокого, вилити йому свою самотність. Напруживши волю, я цього не зробив. Він не був домашнім псом, якого можна покликати свистом. Він був другом, і якийсь час ми подорожували разом. Яким правом я міг просити його відмовитися від шансу мати пару, справжню власну зграю, лише для того, щоби бути при мені? Жодного такого права не було.

Опівдні я втрапив на стежку, що бігла вздовж берега. Пізнього пополудня минув кілька малих селянських обійсть. На полях переважали дині та збіжжя. Річкова вода надходила на поля через мережу каналів. Криті дерном доми збудовано віддалік од берега ріки, мабуть, щоб уникнути повені. На мене гавкали пси, гоготіли зграї товстих білих гусей, але я не бачив жодної людини поблизу, щоб привітатися з нею. Стежка розширилася, перетворилася на гостинець, на ньому з’явилися сліди возів.

Сонце з чистого синього неба било мені по спині й по голові. Високо вгорі я почув пронизливий крик яструба — кі, кі! Глянув на нього — його крила були розпростерті й нерухомі, наче він перепливав небо. Знову крикнув, склав крила і впав униз, мені назустріч. Мабуть, запримітив якогось малого польового гризуна і пірнув за ним. Я дивився, як він наближається до мене, і лише в останню мить збагнув, що справжня його мета — я сам. Коли він розклав крила, я підняв руку, щоб затулити обличчя. Відчув потік повітря, коли він уповільнював політ. Як на птаха такого розміру, він досить легко сів на моє підняте передпліччя. Його кігті болісно вп’ялися мені в тіло.

Першою моєю думкою було те, що це навчений, але здичавілий птах, який побачив мене й чогось вирішив повернутися до людей. Смуга шкіри, що звисала з однієї з його лап, могла бути залишком пут. Він, кліпаючи, сидів у мене на передпліччі, чудовий птах, хоч куди глянь. Я відвів руку, на якій він сидів, подалі, щоб краще роздивитися. Шкіряна смуга на його лапі притримувала маленький сувій пергаменту.

— Можна подивитися? — вголос спитав я.

Він повернув голову на мій голос і глянув на мене блискучим оком. Це був Іній.

Стара кров.

Я не міг вивідати в нього нічого іншого, але цього вистачило.

В Оленячому замку я так і не навчився добре вправлятися з птахами. Нарешті Барріч наказав мені дати їм спокій, бо моя присутність їх непокоїла. Втім, я обережно потягся до його палюче-яскравого розуму. Він здавався спокійним. Мені вдалося витягти маленький сувій. Птах ворухнувся на моєму передпліччі, вбиваючи кігті у свіжу плоть. Тоді без попере­дження здійняв крила і стрімко рвонувся вгору. Піднявся спіраллю, сильно б’ючи крилами, щоб набрати висоти, знову скрикнув своє високе «кі, кі» та ковзким рухом щез із неба. На пам’ять про нього мені зостався кривавий слід у місці, де кігті впивалися в тіло, та дзвін у вусі від биття його крил. Я глянув на своє проколене передпліччя. Тоді цікавість змусила мене зазирнути в сувій. Звістки розносили голуби, а не яструби.

Письмо було старосвітським — дрібним, тонким і плутаним, як павутина. Блиск сонця ще утруднював читання. Я сів край дороги і притінив сувій рукою, щоб придивитися. Перші слова змусили моє серце завмерти: «Стара кров вітає Стару кров».

Решту було тяжче розібрати. Сувій був подертий, орфографія химерна, слів якомога менше. Пересторога походила від Голлі, хоча писав, здається, Рольф. Король Регал полює тепер на Стару кров. Пійманим обіцяє гроші, якщо вони допоможуть у пошуках пари з вовка і людини. Вони підозрюють, що королю потрібен я і Нічноокий. Тим, хто відмовляється, Регал погрожує смертю. Далі ще щось, наче вони передали мої прикмети іншим зі Старої крові та просили допомогти, чим зуміють. Решта сувою була надто пошарпана, аби її прочитати. Я сховав сувій за пояс. Здавалося, що ясний довколишній день миттю оточила темрява. Отже, Вілл доповів Регалові, що я й досі живий. Регал настільки мене боявся, що пустив усі засоби в рух. Може, й добре, що ми з Нічнооким на якийсь час розлучилися.

Як посутеніло, я піднявся на невисокий пагорб на березі річки. Переді мною, втиснувшись у закрут ріки, світили якісь не надто численні вогні. Мабуть, чергове торгове селище чи поромна переправа, що дає змогу хліборобам і чередникам легко перетнути річку. Я дивився на ці вогники, йдучи їм назустріч. Попереду гаряча їжа, люди і притулок на ніч. Якби я хотів, то міг би зупинитися і перекинутися словом з тамтешнім людом. Усе ще мав кілька монет, які міг назвати власними. Позаду мене не було жодного вовка, який міг би викликати питання, Нічноокий не ховався б надворі, сподіваючись, що жоден пес його не занюхає. Я не мав ким клопотатися, крім себе самого. Що ж, може, я так і зроблю. Може, зупинюся, вип’ю чарчину і трохи