Мандри убивці - Робін Хобб

— Не роби цього, хлопче, — тихо перестеріг він мене. — Це лише тебе поранить.

Раптом я опинився в іншому місці. Він сперся спиною об велику плиту чорного каменю, а на його обличчі малювалася втома. Веріті потер скроні, наче від болю.

— Я теж не повинен цього робити. Але інколи так сильно прагну… Ну, гаразд. Не переймайся. А все-таки знай. Певних речей краще не знати, а скіллення зараз дуже ризиковане. Якщо я можу тебе відчути та відшукати, то й інший може. Атакуватиме тебе всіма доступними шляхами. Не привертай його уваги до них. Він без жодних докорів сумління використає їх проти тебе. Покинь їх, щоб захистити.

Раптом він здався трохи сильнішим. Гірко посміхнувся.

— Я знаю, що це таке, — покинути їх задля їхньої безпеки. Так вчинив твій батько. Ти маєш достатньо сил для цього. Облиш це все, хлопче. Просто йди до мене. Якщо й досі маєш такий намір. Йди до мене, і я покажу тобі, що можна зробити.

Я прокинувся опівдні. Полуденне сонячне світло, що падало мені на обличчя, викликало в мене головний біль, я відчував легке тремтіння. Розвів маленьке вогнище, щоб заварити трохи ельфійської кори для заспокоєння. Я змусив себе ощадливо витрачати запаси, тож використав лише шматочок кори, допов­нивши її кропивою. Не сподівався, що так часто її потребуватиму. Я здогадувався, що мушу її берегти; можу потребувати її, зіткнувшись із Регаловою групою. Тепер ця думка здавалася оптимістичною. Нічноокий розплющив очі, глянув на мене і знову задрімав. Я сидів, попивав гіркий чай та оглядав околицю. Через той химерний сон я засумував за домом, за часом, коли були люди, що дбали про мене. Я залишив усе це позаду. Що ж, видно, не зовсім. Я сів поруч із Нічнооким, поклав руку йому на плече. Від дотику його шерсть злегка здибилася.

Спи давай, — сказав він сварливо.

Ти все, що я маю, — мовив я вкрай меланхолійно.

Він ліниво позіхнув.

І я — це все, що тобі потрібно. А зараз іди спати. Спання — серйозна річ, — поважно сказав він.

Я всміхнувся і знову простягся поруч зі своїм вовком, поклавши руку йому на хутро. Нічноокий випромінював просте задоволення, дароване повним животом і сном під теплим сонцем. Він мав рацію. Слід сприймати це серйозно. Я заплющив очі й решту дня проспав без сновидінь.

Упродовж наступних днів і ночей характер місцевості змінився, перейшовши в ясні ліси, перемежовані розлогими левадами. Довкола містечок розкидалися сади й поля зі збіжжям. Колись давно я вже подорожував через Ферроу. Мандрував тоді з валкою, ми, замість пливти річкою, перетнули весь цей край. Я був тоді молодим самовпевненим убивцею по дорозі до важливого вбивства. Ця подорож закінчилася моїм першим реальним досвідом Регалової зради. Я ледве її пережив. Тепер знову подорожував через Ферроу, при кінці подорожі мене знову чекало вбивство. Та цього разу я подорожував самотньо, у верхів’я ріки, тим, кого я мав убити, був мій рідний дядько, а наказ про вбивство я віддав сам. Інколи це приносило мені глибоке задоволення. Інколи тривожило.

Я дотримав даної самому собі обітниці й витривало уникав людського товариства. Ми непомітно прокрадалися між дорогою та рікою, а коли діставалися міст, то далеко їх обходили. На такій відкритій місцевості це було складніше, ніж могло б здаватися. Одна річ — обійти якийсь бакійський хутір, втиснутий у річковий вигин і оточений густим лісом. Геть інша — перетинати поля зі збіжжям чи пробиратися крізь сади, так щоб не пробудити ні собак, ні чиєїсь цікавості. Мені сяк-так вдавалося заспокоїти собак, запевнивши, що ми не маємо проти них злих замірів. Якщо ці собаки були довірливими. Більшість домашніх собак має стосовно вовків підозри, яких не заспокоїш жодними запевненнями. А старші собаки часто неприхильно дивляться на кожну людину, що подорожує у вовчому товаристві. Не раз за нами гналися. Віт міг дарувати мені змогу спілкуватися з деякими тваринами, але не гарантував, що мене почують чи мені повірять. Собаки не дурні.

Полювання на цих відкритих просторах теж було іншим. Дрібна дичина переважно жила групами в норах, а більші тварини легко випереджали нас на великих рівних ділянках. Ми не могли полювати й подорожувати заодно. Час від часу я знаходив нестережені курники й тихцем пробирався туди, крадучи у сплячих птахів яйця. Без докорів сумління крав сливи та вишні в садах, крізь які ми проходили. Нашою найбільшою, хоч цілком випадковою здобиччю був молодий недосвідчений гараґар, різновид диких свиней, яких певні пастуші народи розводять на м’ясо. Нас не цікавило, звідки він сюди забрів. Повалили його мечем та іклами. Тієї ночі я дозволив Нічноокому нажертися досхочу, а тоді, йому на роздратування, порізав м’ясо на смужки та шматки, які сушив на сонці над маленьким вогнем. Це зайняло мені більшу частину дня, лише тоді я вдовольнився, впевнившись, що жирне м’ясо достатньо висушилось і добре збережеться. Зате наступними днями ми подорожували швидше. Коли з’являлася дичина, полювали і вбивали, але, якщо її не було, поверталися до в’яленого гараґара.

Таким робом ми мандрували вздовж Оленячої ріки на північний захід. Наблизившись до великого торгового міста над Турлейком, ми далеко обійшли його і певний час орієнтувалися тільки по зорях. Це значно більше подобалося Нічно­окому, бо в таку пору року простори, крізь які ми йшли, покривала суха трава осоки. Ми часто бачили здалеку стада овець і кіз чи більшої худоби, зрідка гараґарів. Мій контакт із пастушими народами, що йшли за цими стадами, був обмеженим, зводився до коротких оглядин того, як вони пролітають верхи на конях, або того, як палають їхні вогнища, обрисовуючи конічні намети. Вони віддавали перевагу таким наметам, коли розбивали нічні стійбища.

У ті ночі довгого чвалу ми знову ставали вовками. Я ще раз відступив до тваринного стану, але усвідомлював це й казав собі, що воно мені не завадить, доки я його розумію. Насправді ж я вважав, що таке життя пішло мені на користь. Якби я подорожував у людському товаристві, все було б куди складніше. Ми б обговорювали маршрут, забезпечення і тактику дій після приходу до Трейдфорда. Але ми з вовком попросту трюхали, ніч за ніччю, а наше життя було таким простим, як це тільки можливо. Наше братерство ставало дедалі глибшим.

Слова Чорного Рольфа глибоко закарбувалися мені в пам’яті і спонукали до роздумів. У якомусь сенсі я вважав пов’язання між мною та Нічнооким чимось самоочевидним. Колись він був вовчуком, але тепер став мені рівним. І моїм другом. Дехто каже «собака» чи «кінь», наче всі вони однаковісінькі. Я чув, як чоловік називав кобилу, що пробула в нього сім літ, «це», нібито кажучи про крісло. Я ніколи такого не розумів. Не треба бути віттером, аби пізнати дружбу з твариною і збагнути, що ця дружба така ж багата і складна, як із чоловіком чи жінкою. Коли Нюхач був моїм, то був дружелюбним, цікавським псом із хлоп’ячою вдачею. Ковалик був затятим, агресивним,