Мандри убивці - Робін Хобб
— Принаймні на ніч залишишся? — зненацька спитав Рольф.
— Нам краще подорожувати вночі, — перепросив я. — Так зручніше для нас обох.
Він із розумінням кивнув головою.
— Добре. Зичу тобі всього найкращого й удачі в досягненні твоєї мети. Якщо хочеш, запрошую відпочити тут у безпеці до сходу місяця.
Я порозмовляв із Нічнооким, і ми зі вдячністю погодилися. Я перевірив рану на плечі Нічноокого і впевнився, що з нею не все гаразд, та я про це і здогадувався. Змазав її Баррічевою маззю, а потім ми простяглися надворі в тіні і продрімали аж до вечора. Нам обом було приємно розслабитися отак цілковито, знаючи, що нас стережуть інші. То був найкращий наш сон, відколи ми рушили в подорож. Коли прокинулися, я виявив, що Чорний Рольф приніс рибу, мед і хліб, які ми могли забрати з собою. Яструба не було і сліду. Я вирішив, що він полетів на своє нічне сідало. Голлі стояла в тіні біля дому, сонно дивлячись на нас.
— Йдіть обережно, йдіть легко, — напучував нас Рольф після того, як ми подякували і спакували його подарунки. — Йдіть дорогами, які відкрила для вас Еда.
Він помовчав, немов чекаючи відповіді. Я відчув, що це якийсь незнайомий мені звичай. Просто побажав йому «Щасти», а він кивнув головою.
— Знай, що ти повернешся, — додав він.
Я поволі похитав головою.
— Навряд чи. Та дякую за все, що ти дав мені.
— Ні. Я знаю, що ти повернешся. Не в тім річ, чи хочеш ти того, чого я можу тебе навчити. Впевнишся, що цього потребуєш. Ти не такий, як звичайні люди. Думають, що мають право до всіх тварин; полювати на них, їсти їх або підпорядкувати собі та розпоряджатися їхнім життям. Ти знаєш, що не маєш права панувати. Кінь, що несе тебе, робить так, бо цього бажає. Так само вовк, який полює поруч із тобою. Ти маєш глибше почуття свого місця у світі. Вважаєш, що маєш право не керувати ним, а бути його частиною. Хижак чи здобич; немає жодного сорому в тому, щоби бути одним із них. З часом перед тобою постануть нагальні запитання. Що тобі робити, коли твій побратим захоче бігати зі зграєю справжніх вовків? Обіцяю, що цей час настане. Що йому робити, коли ти одружишся і матимеш дитину? Коли настане час і один із вас помре, а це мусить бути, як тоді другому заповнити посталу порожнечу та жити далі самому? З часом ти прагнутимеш товариства інших зі свого роду. Потребуватимеш знання, як їх розпізнавати і як шукати. На всі ці запитання є відповіді, відповіді Старої крові, такі, яких я не зможу викласти за день, яких ти не зможеш збагнути за тиждень. Ти потребуєш цих відповідей. І повернешся по них.
Я глянув на втоптану лісову стежку. Втратив усю дотеперішню певність, що ніколи не повернуся до Рольфа. Голлі тихо, але виразно заговорила з тіні:
— Я вірю в те, що ти задумав зробити. Зичу успіху й допоможу, чим зумію. — Її очі помандрували до Рольфа, наче це була справа, про яку вони розмовляли, але не дійшли порозуміння. — Коли матимеш потребу, гукни, як ти гукаєш до Нічноокого, прохаючи кожного зі Старої крові, що тебе почує, переслати звістку Голлі та Інею з Кровснека. Ті, хто тебе почує, можуть прийти на допомогу. А навіть як цього не зроблять, то перешлють мені звістку, а я зроблю, що мені до снаги.
Раптом Рольф роздратовано зітхнув.
— Зробимо, що нам до снаги, — поправив він її. — Та розумніше було б тобі зостатися тут і спершу навчитися краще захищатися.
Я кивнув на його слова, але подумки вирішив, що не втягуватиму нікого з них у свою помсту Регалові. Коли я глянув на Рольфа, він криво посміхнувся і здвигнув плечима.
— Тож іди. Але будьте обережні обидва. Перш ніж зайде місяць, залишите Бак позаду і ввійдете у Ферроу. Як думаєш, що Регал тут нас притис, почекай, коли дістанетеся туди, де люди вважають, наче він має на це повне право.
Я похмуро кивнув, і ми з Нічнооким знову рушили в дорогу.
Розділ 7. Ферроу
Пані Оленячого замку, як прозвано леді Пейшенс, прийшла до влади унікальним шляхом. Народилася у шляхетній сім’ї і була леді від народження. Завдяки несподіваному одруженню з королем-в-очікуванні Чівелрі піднеслася до вищого стану королеви-в-очікуванні. Ніколи не претендувала на владу, яку могли б їй запевнити народження і подружжя. Лише зоставшись самотньою, майже покинутою в Оленячому замку, ексцентрична леді Пейшенс перебрала до своїх рук повід правління. Як і все у своєму житті, зробила це неповторним, особливим чином, цілковито непридатним для жодної іншої жінки.
Не вдавалася ні до аристократичних родинних пов’язань, ні до тих впливів, які могла мати з огляду на статус її покійного чоловіка. Почала натомість із найнижчого щабля влади, так званих людей зброї, серед яких було багато жінок. Нечисленні залишки особистої охорони короля Шрюда і сторожі королеви Кеттрікен потрапили у своєрідне становище вартових, яким уже нікого було вартувати. Обов’язки гвардії Оленячого замку перейшли до особистих військ лорда Брайта, привезених із Ферроу, а на гвардійців покладено менш відповідальні завдання на кшталт прибирання Твердині та її обслуговування. Платили колишнім гвардійцям нерегулярно, вони втратили пошану сторонніх і самоповагу, надто часто або взагалі залишалися без діла, або ж були зайняті невідповідними роботами. Леді Пейшенс, під претекстом того, що в них немає інших справ, почала домагатися їхньої служби. Спершу попросила супроводу, коли зненацька відновила виїзди на своєму старенькому верховому коні Шовковому. Пополудневі прогулянки поступово переросли в цілоденні вилазки, а потім у відвідини з нічлігом сіл, які або зазнали наїзду, або ж він їм загрожував. У поруйнованих селах вона та її служниця Лейсі робили, що могли, для поранених, складали списки вбитих та перекованих, приставляли своїх гвардійців до розчищення вулиць і побудови тимчасових притулків для тих, що стали бездомними. Хоч це й не було справжньою вояцькою роботою, стало для цих гвардійців гострим нагадуванням про те, що їх вишколено до бою, і про те, що трапляється, коли бракує захисту. Вдячність людей, яким вони допомогли, повернула їм гордість і внутрішню згуртованість. А в селищах, що уникли наїзду, гвардійці були невеликою демонстрацією сили й того, що Оленячий замок та гордість Провісників існують і досі. У кількох селах та містечках збудовано провізоричні укріплення, за якими люди могли сховатися від піратів і мати бодай незначні шанси захиститися.
Бракує записів про ставлення лорда Брайта до вилазок леді Пейшенс. Вона ніколи жодним офіційним чином не проголошувала цих експедицій. Це були її розважальні прогулянки, гвардійці, що її супроводжували, зголосилися до цього добровільно, так само як і до завдань, які вона покладала на них у селищах. Деякі, до кого вона набрала довіри, виконували її «доручення». Такі доручення могли включати перевезення послань далеко до Ріппону, Бернсу чи й Шокзу з проханням новин про те, як ведеться у прибережних містах, і передачі звісток про Бак. Посланці
