Мандри убивці - Робін Хобб
Він не міг лічити. Зате я не міг прочитати запах оленя в повітрі й відрізнити самця від самиці. Хоч і не міг планувати більше ніж на день наперед, то й я не був спроможний на вперту концентрацію при висліджуванні здобичі. Між нами були відмінності, ніхто з нас не проголошував своєї вищості. Ніхто не віддавав іншому наказів і не очікував безумовного послуху. Мої руки були придатними до усування голок дикобраза, кліщів та колючок, а ще до чухання тих місць на спині, що сильно свербіли й були особливо недоступними. Мій зріст давав мені певну перевагу під час висліджування дичини чи огляду території. Тож навіть співчуваючи мені через мої «коров’ячі зуби», слабке нічне бачення і ніс, який Нічноокий називав дерев’яною грудкою між очима, він не дивився на мене зверхньо. Ми обидва знали, що його ловецькі здібності забезпечували нам більшість м’яса, яке ми їли. Та він ніколи не шкодував мені рівної пайки. Знайдіть таке в людини, якщо зумієте.
— Сидіти, собако! — сказав я йому колись жартома.
Я саме обережно білував дикобраза-голкошерста, якого вбив палицею, коли Нічноокий уперся його піймати. Так спішно йому було дістатися до м’яса, що ми дивом не набралися голок. Він знову сів, його клуби нетерпляче смикалися.
Чого люди так говорять? — спитав мене, коли я обережно тяг за край колючу шкіру.
Як?
Наказово. Що дає людям право наказувати псові, якщо вони не зграя?
— Інколи вони зграя чи майже зграя, — задумливо сказав я вголос. Я сильно потяг шкірку, тримаючи її за пучок шерсті на животі, де не було голок, і надрізаючи вздовж відкритого шкірного покриву. Шкірка зі звуком відірвалася від жирного м’яса. — Деякі люди вважають, що мають на це право, — продовжив я за мить.
Чого? — натискав Нічноокий.
Мене здивувало, що я ніколи досі над цим не замислювався.
— Деякі люди вважають, що вони кращі за тварин, — повільно промовив я. — Що мають право їх використовувати чи наказувати їм, як забажають.
І ти так думаєш?
Я не відразу відповів на це запитання. Просунув вістря ножа вздовж лінії між шкірою і жиром, постійно натягуючи довкола лопатки тварини. Хіба ж я не їздив на коні, коли мав його? Чи ж я був кращим за коня, що змушував його підкорятися моїй волі? Полював із собаками, а зрідка з соколами. Яке право я мав їм наказувати? Врешті повільно сказав:
— Хіба ми кращі за того дикобраза, якого збираємося з’їсти? Чи це лише тому, що сьогодні ми перемогли?
Нічноокий схилив голову набік, дивлячись на ножа й руки, що очищали йому м’ясо.
Думаю, я завжди розумніший від дикобраза. Але не кращий. Мабуть, ми вбиваємо і їмо, бо можемо. З цієї ж причини, — і він ліниво витяг перед собою передні лапи, — з цієї ж причини я маю добре вимуштрувану людину, яка зчищає для мене ті колючки, щоб мені краще було їсти.
Показав мені язика. Ми обидва знали, що це лише частина відповіді на загадку. Я провів ножем уздовж хребта дикобраза, і нарешті вся шкіра знялася.
— Я маю розвести вогнище і приготувати трохи того жиру, перш ніж їсти, — мовив я, подумавши. — Інакше розхворіюся.
Просто дай мені моє, а зі своїм роби що хочеш, — велично повчив він мене.
Я зробив надріз довкола задніх лап, вивільнив зі суглобів і відтяв. Там було цілком досить м’яса для мене. Я залишив його на шкірці, а Нічноокий відтяг свою пайку та взявся трощити кості. Тим часом я розвів маленьке вогнище, насадив лапи дикобраза на рожен і залишив їх пектися.
— Не думаю, що я кращий за тебе, — тихо сказав я. — Насправді не думаю, що я кращий за будь-яку тварину. Хоча, як ти кажеш, я розумніший від декого.
Може, від дикобраза, — поблажливо зауважив він. — Але від вовка? Навряд чи.
Ми дедалі краще розуміли кожен нюанс поведінки один одного. Інколи ми несамовито вміло полювали, знаходячи найвищу радість у переслідуванні та вбиванні, цілеспрямовано й грізно прошиваючи простір. А інколи борюкалися, мов цуценята, спихаючи один одного з утоптаної стежки в чагарник, щипаючись і кусаючись на ходу, полохаючи здобич ще до того, як її побачили. Іншими днями лежали й дрімали до надвечірніх годин, тоді вставали пополювати, а вже потім рушали в дорогу. Сонце гріло нам животи чи спини, комахи бриніли, наче самі спали. Великий вовк перевертався на спину, мов цуценя, просячи, щоб я почухав йому черево та перевірив, чи у вухах немає кліщів або бліх. Чи й просто добре вичухав йому підгорля та загривок. Свіжими туманними ранками ми тулилися один до одного, зігріваючись перед сном. Часом мене будив жорсткий штурхан холодного писка у мій ніс; намагаючись сісти, я виявляв, що він навмисне став мені на волоссі, пришпиливши мою голову до землі. Іншим разом я прокидався сам і бачив, як Нічноокий сидить віддалік, оглядаючи околицю. Пам’ятаю, як бачив його таким на тлі призахідного сонця. Легкий вечірній вітерець розвівав йому хутро. Вуха нашорошені, погляд втуплений у далечінь. Тоді я відчув у ньому самотність, непідвладну нічому, що я міг йому дати. Це мене принизило, я дозволив йому залишатися, як був, навіть не потягся до нього. З певної точки зору, я для нього був не кращим за вовка.
Оминувши Турлейк і довколишні міста, ми знову повернули на північ і вийшли до Синьої ріки. Вона відрізнялася від Оленячої, як корова від баского румака. Сіра і спокійна, пливла між відкритими полями, перевалюючись сюди-туди в широкому кам’янистому річищі. З нашого боку ріки паралельно до неї біг гостинець, але йшли по ньому здебільшого кози та худоба. Ми завжди могли почути, що переганяють череду, і легко її уникали. Синя ріка не була такою судноплавною, як Оленяча, була маловоднішою і з численними піщаними мілинами, але й нею човнами перевозили товари на торг. По той бік Синьої, де містився Тілт, тяглася дорога зі жвавим рухом, було багато селищ, а навіть містечок. На деяких відтинках річки ми бачили баржі, які проти течії тягли за собою мули. Я здогадувався, що таким способом вантаж переправляють через мілини. Поселення на нашому березі ріки, здається, зводилися до поромних переправ та нечисленних торгових селищ пастухів-кочівників. Тут траплялися заїзди, кілька крамниць і жменька домів на самій околиці, але не набагато більше. Ми з Нічнооким цих поселень уникали. Кілька сіл, які ми проминули по наш бік ріки, о цій порі року стояли пусткою.
Пастухи-кочівники, які в тепліші місяці мешкали в наметах, випасали тепер свої стада на центральних рівнинах, повільно переміщаючись багатими пасовищами від водопою до водопою. Вулиці сіл і стіни збудованих із дерну домів поросли травою. У таких закинутих містечках панував мир, а все ж ця порожнеча постійно нагадувала мені про села, що зазнали піратського наїзду. Ми ніколи не зупинялися поблизу жодного з них.
Ми обидва схудли і зміцніли. Я протер своє взуття і мусив залатати його невичиненою шкурою. Так само протерті знизу холоші штанів укоротив
