Мандри убивці - Робін Хобб
За якийсь час більшість вовків підвелася, і вони рушили разом. Полювати. Худа самичка зосталася з вовченятами, пильнуючи їх, доки інші не повернуться. Нічноокий завагався, тоді скромно, на належній відстані, поспішив за зграєю. Час від часу один із вовків озирався на нього. Вожак зграї часто зупинявся, щоб помочитися, а потім задніми лапами відкидав землю.
А я тим часом ішов берегом річки, вдивляючись у довколишню ніч. Місяць поволі долав свою дорогу в нічному небі. Я вийняв із клунка сушене м’ясо й жував його на ходу. Раз зупинився, щоб напитися вапнистої води. Річка у своєму кам’янистому річищі колихнулася мені назустріч. Довелося відійти від краю і йти вище, зарослим осокою берегом. Коли на овиді почало світати, я оглянувся довкола, шукаючи місце для сну. Вмостився на трохи вищому прибережному пагорбі, згорнувся клубком між густих трав. Так я зоставався невидимим, хіба що хтось наступив би просто на мене. Місце не гірше за будь-яке інше.
Я почувався дуже самотнім.
Спалося мені погано. Частина мене сиділа, спостерігаючи все ще з відстані за іншими вовками. Вони так само знали про мене, як і я про них. Не приймали мене до себе, але й не відганяли: я не наближався настільки, щоб вони мусили щось про мене вирішувати. Бачив, як вони вполювали оленя з невідомого мені різновиду. Здавався замалим, щоб усі могли наїстися. Я був голодним, але не до такої міри, щоб самому полювати. Моя зацікавленість цією зграєю була сильнішою за голод. Я сидів і дивився, як вони вкладалися до сну.
Тут мої сни покинули Нічноокого. Я знову відчув незв’язне знання, що сплю, але неспроможний прокинутися. Щось мене прикликало, зі страшною потугою тягнучи до себе. Я відповів на цей виклик, неохоче, але безсилий ухилитися. Опинився десь посеред іншого дня, пізнав до нудоти знайомий дим і крики, що хором здіймалися у блакитне небо над океаном. Ще одне місто в герцогстві Бернс змагалося і впало під ударами піратів. Я вкотре був прикликаний за свідка. Тієї ночі і майже кожної наступної війна з червоними кораблями силоміць поверталася до мене.
Ця битва і всі наступні закарбовані у глибині мого серця з невблаганними деталями. Запах, звук і дотик, я жив ними всіма. Щось у мені прислухалося, і щоразу уві сні невблаганно тягло мене до місця, де люд Шести герцогств змагався та гинув за свої домівки. Я пережив більше падінь селищ Бернсу, ніж будь-хто, що справді жив у цьому герцогстві. День за днем, намагаючись заснути, я міг у кожну мить бути прикликаним за свідка. Я не розумів логіки цього. Можливо, схильність до Скіллу дрімала в багатьох людях Шести герцогств, а перед лицем смерті та болю вони кричали до Веріті й до мене голосами, про які й не знали, що володіють ними. Я не раз відчував, що мій король теж крокує містами з нічних кошмарів, хоча ніколи більше не бачив його так виразно, як першого разу. Пізніше я згадав, як ділив сонне видіння з королем Шрюдом, коли його покликано за свідка падіння Сілбея. Відтоді я міркував, наскільки часто він мучився, ставши свідком наїздів на міста, яких не в змозі був захистити.
Якась частина мене знала, що я сплю над Синьою рікою, далеко від тієї пекельної битви, серед високої річкової трави, обвіяний чистим вітром. Та це не здавалося важливим. Істотною була нагальна реальність безперервних битв, у яких королівство Шести герцогств змагалося з напасниками. Те безіменне мале селище в Бернсі, ймовірно, не мало великого стратегічного значення, але воно впало на моїх очах, ще одна цеглина, вибита зі стіни. Коли напасники-пірати опанують узбережжя Бернсу, королівство Шести герцогств уже ніколи від них не звільниться. І вони займали те узбережжя містечко за містечком, хутір за хутором, а тим часом король сидів собі в безпечному Трейдфорді. Реальність нашої боротьби проти червоних кораблів була неминучою і невідкладною, коли я орудував веслом на «Раріску». Впродовж кількох останніх місяців, усунутий та ізольований від війни, я дозволив собі забути про людей, які щодня переживали цей конфлікт. Я став майже таким нечулим, як Регал.
Врешті-решт я прокинувся. Вечір починав уже красти барви у річки й рівнини. Я не почувався спочилим, а все ж прокинувся з полегшенням. Сів, озирнувся довкола. Нічноокий не повернувся до мене. Я ненадовго потягся до нього. «Брате», — пізнав він мене, але я відчув, що моє вторгнення його роздратувало. Він дивився, як борюкаються двоє вовчуків. Я втомлено повернувся до власної свідомості. Контраст між нашими двома життями зненацька став надто разючим, щоб навіть міркувати про нього. Напасники з червоних кораблів, перековані, Регалова зрада, навіть мій план убивства Регала раптом зробилися огидними людськими справами, які я накинув вовкові. Яким правом я дозволяв цій бридоті формувати його життя? Він був там, де йому слід бути.
Хоч як це мені не подобалося, проте завдання, яке я собі поставив, було тільки моїм.
Я намагався відпустити Нічноокого. А все-таки зоставалася вперта іскра надії. Він сказав, що повернеться. Якщо так, то це має бути його власним рішенням. Не стану кликати його до себе. Я підвівся і попрямував далі. Сказав собі, що коли він захоче до мене приєднатися, то легко мене дожене. У доланні великих відстаней вовчий клус не має собі рівних. І я не надто швидко подорожував без нього. Мені дуже бракувало його нічного бачення. Я дійшов до місця, де берег ріки опускався, перетворюючись на щось не надто краще за болото. Спершу я не міг вирішити: перетинати його чи намагатися обійти. Знав, що воно може тягтися милями. Зрештою надумав триматись якомога ближче до відкритої ріки. Я провів кепську ніч, продираючись крізь очерет і рогіз, спотикаючись об їхні переплетені корені, мої ноги частіше були мокрими, ніж сухими, і мене наполегливо переслідували комарі.
Я питав сам себе, який недоумок намагається перетнути незнайоме болото в темряві? Якщо провалюся у трясовину та втону в ній, то так мені й треба. Наді мною були тільки зорі, довкола незмінні стіни рогозу. Праворуч я бачив проблиски широкої темної ріки. Йшов проти течії. Світанок застав мене посеред маршу. Маленькі однолисті рослини з висячими коренями обліпили мої штани і взуття, груди покрилися комариними укусами. На ходу я їв сушене м’ясо. Не було де відпочити, тож я йшов далі. Вирішивши взяти з цього болота хоч щось добре, я набрав кореневищ рогозу, крізь який пробирався. Було вже пополудні, коли в річки почав з’являтися справжній твердий берег, а я ще годину підганяв себе до руху, тікаючи від мошок і комарів. Тоді змив зеленкуватий слиз зі штанів, взуття і власної шкіри та провалився в сон.
Десь далеко стояв Нічноокий.
