Мандри убивці - Робін Хобб
Мене раптом охопила самота. Як добре було б їх побачити, спертися об стіл і слухати нескінченні плітки кухарки Сари або горілиць лежати на горищі поруч із Гендзом та вдавати, наче я вірю його несамовитим історіям про жінок, яких він нібито уклав до ліжка, відколи ми востаннє бачилися. Я намагався уявити реакцію майстрині Гесті на мій теперішній одяг і піймав себе на усмішці. От би вона обурилася через такий скандальний проступок.
Мої мрії перебив чоловік, що одну за одною вивергав із себе грубі лайки. Найп’янючіший матрос, якого я знав, не осквернив би так весільної учти. Я не був єдиним, хто обернувся. На мить нормальні розмови припинилися. Я дивився на те, чого раніше не зауважив.
Скраю площі, куди не сягало світло смолоскипів, стояв віз із запряженими в нього кіньми. На возі була клітка, а в ній троє перекованих. Нічого більше я не зумів розгледіти, лише те, що їх троє і що вони непомітні для мого Віту. Жінка-візнича підійшла до клітки з палицею в руці. Гучно гримнула нею об ґратки клітки, наказуючи тим усередині сидіти тихо, а тоді повернулася до двох молодиків, що ошивалися позаду воза.
— І ви відійдіть від них, неотеси! — збештала вона їх. — Вони для Королівського кола, там знайдуть кару чи милість. А до того часу дайте їм спокій, затямили? Лілі! Лілі, принеси-но сюди кості з печені і дай їх отим сотворінням. А ви, кажу вам, геть від них! Не чіпайте їх!
Два молодики відступили перед її грізною палицею, сміючись і піднявши руки вгору.
— Не розумію, чого ми не можемо спершу з ними порозважатися, — вперся вищий молодик. — Я чув, що у Рандсфорді будують власне коло справедливості.
Другий хлопець влаштував ціле видовище, напинаючи мускули на плечах.
— Cам я волію Королівське коло.
— Як чемпіон чи як в’язень?! — гукнув хтось глузливо.
Обидва юнаки засміялися, вищий жартома пхнув свого товариша.
Я стояв як укопаний. У мені наростала нудотна підозра. Королівське коло. Перековані та чемпіони. Я згадав, наскільки жадібно Регал спостерігав за побоями, яких його люди завдавали мені, коли я стояв посеред їхнього кола. Моє тіло задерев’яніло. Тим часом жінка на ім’я Лілі підійшла до воза й дала в’язням повну миску м’ясних костей. Ті кинулися на них, б’ючись і гаркаючи один на одного, бо кожен намагався захопити собі найбільше здобичі. Довкола воза стояло чимало людей. Сміялися, показували пальцями. Я дивився з огидою. Хіба ж вони не розуміють, що цих нещасних перековано? Вони не були злочинцями. Були чоловіками й синами, рибалками і хліборобами з Шести герцогств. Завинили тільки тим, що втрапили в полон червоних кораблів.
Я не лічив, скількох перекованих убив. Я чув до них відразу, це правда. Але таку саму відразу я відчував на вигляд ноги, враженої гангреною, чи пса, настільки коростявого, що на це вже немає ліків. Убивство перекованих не мало нічого спільного з ненавистю, карою чи справедливістю. Смерть була для них єдиним порятунком, і слід було завдати її настільки швидко, наскільки це можливо, з милосердя до сімей, що їх любили. А ці молодики говорили й поводилися так, наче вбивання цих нещасних було якоюсь розвагою. Я дивився на клітку, ледь стримуючи млості.
Я знову повільно сів на своє місце. На моєму підносі все ще була їжа, але апетит на неї зник. Здоровий глузд підказував мені, що маю їсти, доки є така нагода. Якусь мить я дивився тільки на піднос. Змусив себе їсти.
Підвівши очі, я помітив, що обидва молодики витріщаються на мене. Я ненадовго зустрівся з ними поглядом, тоді згадав, за кого себе видаю, і опустив очі. Здається, мій вигляд дуже їх насмішив, тож підійшли, хитаючись, і сіли — один навпроти, а другий поруч, неприємно близько до мене. Той другий зіграв спектакль, морщився, затуляв носа й рота, щоб розвеселити свого товариша. Я побажав їм обом доброго вечора.
— Може, для тебе це й добрий вечір. Відколи ти не їв так, га, жебраче? — Це той, що навпроти мене, незграбний здоров’яга з волоссям, як клоччя, та обличчям, густо обліпленим веснянками.
— Це правда, і дякую вашому капаманові за щедрість, — спокійно відповів я.
Вже шукав способу, як від них звільнитися.
— Отож. Що привело тебе до Пома? — спитав другий. Був вищим за свого вайлуватого товариша, мускулистішим.
— Шукаю роботи. — Я зазирнув просто в його бліді очі. — Я чув, що у Трейдфорді бувають ярмарки рядіння.
— А на яку роботу ти рядишся, жебраче? На городнє опудало? А може, своїм смородом проганятимеш пацюків з людських домівок?
Він поклав лікоть на стіл, надто близько до мене, тоді, спершись на нього, похилився вперед, наче хотів продемонструвати мені напружені м’язи передпліччя.
Я зробив глибокий подих, тоді ще один. Почуття, яке мене охопило, давно вже до мене не приходило. Це було щось на краю страху і того невидимого тремтіння, що затоплювало мене, коли мені кидали виклик. Я знав, що інколи воно переходило в дрощі, які віщували напад. Але в мені наростало ще щось, я майже забув, як воно, — почувати це. Гнів. Ні, шаленство. Бездумне нестямне шаленство, що давало мені силу здійняти сокиру й відпанахати супротивникові руку з плечем або ж кинутися на ворога й видушувати з нього життя, хай як він тебе лупцює, доки ти це робиш.
Його повернення я привітав із трепетом і задумався, чим воно викликане. Спогадами про друзів, відібраних у мене назавжди, сценами битв, які я останніми днями так часто бачив у Скілл-снах? Байдуже. Я відчував тягар меча при стегні, але навряд чи ті телепні помітили його і здогадуються, як я можу ним скористатися. Вони, ймовірно, ніколи не махали жодним клинком, окрім як косою, не бачили іншої крові, крім як із курчати чи корови. Ніколи не прокидалися вночі від собачого гавкоту і не намагалися здогадатися, чи це наближаються пірати, не поверталися додому з цілоденної риболовлі, молячись, щоб, обігнувши мис, побачити неушкоджене місто. Сільські хлопці, що у блаженному невіданні жили в достатку м’якого прирічкового краю, далеко від битв, які вело узбережжя, і не мали кращого способу довести свою вартість, окрім як чіплятися до незнайомця чи насміхатися з ув’язнених у клітці людей.
Хай би всі хлопці Шести герцогств жили в такому невіданні.
Я здригнувся, коли Веріті поклав мені руку на плече. Ледь не озирнувся. Натомість сидів нерухомо, навпомацки шукаючи його, але не знайшов нічого. Нічого.
Я не міг упевнено сказати, що ця думка прийшла від нього. Може, це було моє власне побажання. А все-таки так скидалася на його думки, що я не міг сумніватися в її походженні. Мій гнів зник так само раптово, як раптово ці двоє його розбудили, і я глянув на них з певним здивуванням, вражений уже тим, що вони й досі там. Хлопчаки, так, не більше, ніж великі хлопчаки, не знають спокою, прагнуть повеличатися. Нетямущі й нечулі, як часто молоді
