Мандри убивці - Робін Хобб

Ні. Але це міг бути й він. Фітце, ти неакуратно ставиш стіни. Не можеш дозволити собі цього. Хай як вони нас кличуть, мусиш бути обачним.

Веріті штовхнув мене, метнув геть, і я відчув, як плоть власного тіла знову мене приймає.

— Але ж ви це робите, — запротестував я, проте почув тільки слабкий звук власного голосу в кімнаті заїзду. Розплющив очі. За єдиним вікном кімнати панувала темрява. Я не міг сказати, хвилини пройшли чи години. Знав лише те, що вдячний за ту темряву, яка зосталася для сну, бо страхітлива втома, навалившись на мене, не дозволяла думати ні про що інше.

Прокинувшись наступного ранку, я не зовсім розумів, де я і що зі мною. Багато часу минуло, відколи я прокидався у справжньому ліжку, не кажучи вже про пробудження з почуттям чистості. Змусив себе сфокусувати зір, тоді глянув на сучки в балці стелі наді мною. За якийсь час згадав про заїзд, про те, що я недалеко від Трейдфорда і Регала. Майже тієї ж миті згадав і те, що герцог Бронді мертвий. Моє серце калатало. Міцно заплющив очі, щоб закритися від Скілл-спогаду тієї ночі, і відчув, як у голові молотом загрюкав біль. Якусь ірраціональну мить я винуватив у цьому Регала. Він диригував тією трагедією, що вирвала мені серце і змусила тіло дрижати від слабкості. Того ранку, коли я сподівався встати сильним, посвіжілим і готовим убивати, ледве міг знайти сили перевернутися з боку на бік.

За якийсь час з’явився хлопець-слуга з моїм одягом. Я дав йому ще два мідяки, і невдовзі він повернувся з тацею. Вигляд і запах миски вівсяної каші викликав у мене огиду. Раптом я зрозумів ту нехіть до їжі, яку Веріті завжди виявляв улітку, коли Скіллом відганяв наїзників від нашого узбережжя. Єдине на таці, що мене зацікавило, — це чашка й казанок, повний гарячої води. Я насилу вибрався з ліжка, присів навпочіпки і витяг з-під нього клунок. Мені перед очима танцювали і плавали іскри. Доки розв’язав клунок і знайшов ельфійську кору, задихався так, наче бігав наввипередки. Потрібна була вся моя концентрація, аби подумати про щось, окрім головного болю. Він так мене підганяв, що я вкинув до чашки більше ельфійської кори. Майже дійшов до тієї дози, яку Чейд відмірював Веріті. Відколи Нічноокий мене покинув, я страждав від Скілл-снів. Хай які стіни виставляв, не міг від них відгородитися. Але остання ніч була найгіршою за довгий час. Як я підозрював, це тому, що я ввійшов у сон і діяв через Целеріті. Сни страшенно зменшували як мої сили, так і запас ельфійської кори. Я нетерпляче дивився, як кора темно забарвлює окріп. Тільки-но забарвила настільки, що не видно було дна чашки, я підняв її та випив усе. Від гіркоти ледь не виблював, але це не завадило мені залити гарячою водою кору, яка зосталася на дні чашки.

Другу, слабшу дозу я пив повільніше, сидячи на краю ліжка й дивлячись у далечінь за вікном. Звідси відкривався чудесний вид на рівнинний річковий край. Оброблені поля та молочні корови на загороджених пасовищах одразу за Помом, а за ними я міг розгледіти цівки диму, що здіймалися над малими сільськими садибами вздовж дороги. Жодне болото, яке слід перетнути, жоден відкритий дикий край не лежав між Регалом і мною. Відтепер мені доведеться подорожувати по-людському.

Головний біль відступив. Я змусив себе з’їсти холодну вів­сянку, ігноруючи протести шлунка. Я за цю кашу заплатив і потребував дарованих нею сил. Вони знадобляться мені ще до кінця дня. Вдягся у чисту одежу, яку повернув мені хлопець. Чисту одежу, — але це й усе добре, що я міг про неї сказати. Сорочка геть утратила форму й вицвіла настільки, що перетворилася на набір різних відтінків брунатного кольору. Штани протерлися на колінах і сідниці, а ще й були закороткими. Ввіпхнувши ноги у власноруч зроблене взуття, я наново усвідомив, яке воно жалюгідне. Стільки часу минуло, відколи я перестав перейматися тим, який вигляд маю в очах інших, що був вражений, виявивши: не можу згадати жодного жебрака з Баккіпа, одягненого гірше за мене. Нічого дивного, що минулої ночі я викликав то жалощі, то огиду. Я б теж таке відчував до чолов’яги, одягненого як я.

На думку зійти вниз у цьому одязі я здригнувся. Але іншим виходом було вдягтися у тепле зимове вбрання і весь день обливатися потом. Зійти так, як є, — це ж тільки підказка здорового глузду, а все-таки зараз я почувався таким посміховиськом, що хотів би вислизнути непоміченим.

Енергійно перепаковуючи клунок, я на мить стривожився, усвідомивши, скільки ельфійської кори зужив за один раз. Я почувався бадьорим, не більше. Рік тому така доза ельфійської кори змусила б мене підстрибнути до крокви та погойдатися на ній. Тоді твердо сказав собі, що з цим так само, як із пошарпаним убранням. Я не мав вибору в цих справах. Скілл-сни не покидали мене, а я не мав часу відлежатися і дозволити своєму тілу відновити сили. Не кажучи вже про гроші, щоб платити за кімнату в заїзді та їжу, доки це станеться. А все-таки, закинувши клунка на плече і спускаючись, я подумав, що день розпочався зле. Смерть Бронді, падіння герцогства Бернс, моє гідне опудала вбрання і підпора з ельфійської кори. Це все ввело мене в чудовий стан депресії.

Які реальні шанси пробитися крізь Регалові стіни й охорону я мав?

Колись Барріч сказав мені, що похмурий настрій — це один із наслідків ельфійської кори. Ось що я відчував. Це й усе.

Я попрощався з господарем, який побажав мені успіху. Сонце надворі вже високо піднялося. Воно віщувало черговий погожий день. Я налаштувався на рівномірний темп і рушив із Пома до Трейдфорда.

Діставшись передмістя, я побачив грізне видовище. Дві шибениці, на кожній звисало тіло. Це вже могло достатньо розтривожити, але були там і ще дві конструкції: стовп для бичування та колодки. Дерево ще не посріблилося на сонці, були це нові пристрої, а все-таки видно по них, що їх уже використовували. Я швидко їх проминув, але не міг утриматися від згадки, наскільки близьким був до того, щоб оздобити собою подібне знаряддя. Єдине, що мене порятувало, — моя хоч бастардська, але королівська кров і стародавній декрет, що не можна вішати осіб такого походження. Ще я згадав очевидну насолоду Регала, коли він споглядав, як мені завдають побоїв.

Тут мене знову обсипало морозом на думку, де зараз Чейд. Я не сумнівався: якби Регаловим солдатам вдалося його пі­ймати, Регал швидко б його прикінчив. Я намагався не уявляти, як Чейд, високий, худий і сивий, стояв би на ешафоті під яскравим сонячним промінням.

А втім, чи його справді вбили б одразу?

Я трусонув головою, щоб викинути з неї такі думки, і про­йшов повз бідні тіла, полишені на пострах. Сохли під сонцем, як забуте прання. У нападі чорного гумору я подумав, що навіть вони одягнені краще за мене.

Йдучи дорогою, я часто мусив сходити з неї, пропускаючи вози й худобу. Торгівля між двома містами процвітала. Я залишив Пом позаду і якийсь час минав добре утримані селянські доми, звернуті фасадом до дороги, позаду них тяглися поля зі збіжжям і сади. Трохи далі мені почали траплятися цілі садиби: зручні кам’яні будинки, оточені