Мандри убивці - Робін Хобб

Твердо його триматися — куди важче. Не слід було мені платити за це ліжко. Коли б я всю ніч ішов, то відпочив би краще. Я почувався самотнішим, ніж будь-коли за все своє життя. Навіть у Регалових підземеллях, перед лицем смерті, мені вдавалося дотягтися до свого вовка. Зараз, цієї ночі, я самотньо обдумував убивство, якого не міг детально запланувати зі страху, що Регала охоронятиме група скіллерів, про здібності яких я міг лише здогадуватися. Попри теплу літню ніч, мене щоразу проймало морозом і кидало в млості, досить було подумати про це. Однак це не схитнуло моєї рішучості вбити Регала, а тільки відібрало певність, що мені все вдасться. Зоставшись сам, я не надто добре справлявся, але вирішив завтра діяти так, щоб Чейд мною пишався.

Розмірковуючи про групу Скіллу, я відчув нудотну певність, що помилився у виборі стратегії. Я прибув сюди з власної волі чи це Вілл у витончений спосіб вплинув на мої думки, переконавши, наче бігти до нього — це найбезпечніша річ? Вілл напрочуд тонко поводився зі Скіллом. Його дотик був так підступно легким, — майже невідчутним. Раптом я запрагнув вдатися до Скіллу, потягтися ним назовні, щоб перевірити, чи відчую я, що він за мною стежить. Тоді набрав певності, що цей мій імпульс поскіллити насправді був впливом Вілла на мене, він спокушав мене відкрити перед ним свій розум. І так мої думки пливли, стискаючись у дедалі тісніші спіралі, аж доки я не відчув, з яким задоволенням він за мною стежить.

Нарешті після півночі я провалився в сон. Без жодних сумнівів відкинув болісні думки, пірнув у сон, мов нурець, що замірився сягнути дна глибини. Надто пізно збагнув імперативну владність цього занурення. Я б змагався, коли б спромігся згадати, як це робиться. Натомість розпізнав, що довкола мене завіси та трофеї, які прикрашали велику залу Ріплкіпа, головного замку герцогства Бернс.

Великі дерев’яні двері схилилися на своїх завісах, розчахнуті навстіж, ставши жертвою тарана, що лежав посеред їхньої пройми, зробивши свою страшну роботу. В повітрі зали густо висів дим, звиваючись довкола знамен давніх перемог. Мертві тіла стосом лежали там, де борці намагалися відвернути потік напасників, якого не стримали тяжкі дубові дош­ки. За цією стіною з жертв різні ще тримався стрій воїнів Бернсу, та в ньому вже зроблено численні пробоїни. У самому центрі бойової групки був герцог Бронді, обабіч нього — його молодші доньки, Целеріті та Фейт. Змахували мечами, даремно намагаючись захистити батька від ворожого натиску. Обидві билися зі вправністю й затятістю, яких я за ними не підозрював. У парі скидалися на добірних яструбів, їхні обличчя обрамляло коротке й блискуче чорне волосся, темно-сині очі звузилися від ненависті. Але Бронді не хотів, щоб його захищали, не хотів піддатися убивчій хвилі піратів. Поплямлений кров’ю, широко розставивши ноги, обіруч тримав бойову сокиру.

Попереду, на підлозі, під захистом змаху сокири герцога лежало тіло його старшої доньки і спадкоємиці. Удар меча глибоко врубався між її плечем та шиєю, розщепивши хребет, перш ніж розтрощити груди. Була мертвою, безнадійно мертвою, але Бронді не відступив від її тіла. По його вкритих кров’ю щоках текли сльози. Груди з кожним подихом роздималися, наче ковальський міх, подерта сорочка не прикривала старий, але мускулястий торс. Стримував двох мечників, один із яких був палким молодиком, що всім серцем прагнув перемогти герцога, другий — змією в людській подобі. Тримався осторонь від натиску битви, а його довгий меч готовий був використати кожен отвір, створений молодиком.

За частку секунди я збагнув це все, як і те, що Бронді довго не витримає. Топорище сокири було слизьким від крові, він дедалі слабше тримав його, а кожен ковток повітря, який утягував до сухого горла, був сам по собі мукою. Був старим чоловіком, мав зламане серце і знав, що навіть якби він вижив у цій битві, то все одно Бернс втрачено, здобуто червоними кораблями. Моя душа заридала над його нещастям, але він зробив той один неможливий крок уперед і опустив сокиру, обірвавши цим життя палкого молодика, з яким змагався. У мить, коли його сокира рубонула напасника, другий чоловік ступив у прогалину, що постала на пів секунди, і встромив клинок у груди Бронді. Старий герцог слідом за своїм мертвим супротивником упав на закривавлений камінь твердині.

Целеріті, зайнята власним супротивником, на мить повернулася на болісний крик сестри. Пірат, з яким вона билася, скористався нагодою. Його тяжча зброя обкрутилася довкола її легшого клинка й вирвала зброю їй з рук. Вона відсахнулася від його люто вдоволеного вищиру, відвернула голову від своєї смерті й побачила, як убивця її батька хапає Бронді за волосся, готуючись відрубати його голову як трофей.

Цього я витримати не міг.

Я рвонувся до сокири, яку випустив Бронді, ухопився за її слизьке від крові топорище так, наче потис руку старого друга. Сокира здавалася незвично важкою, але я підняв її, заблокував меч свого супротивника, а тоді, провівши комбінацію, яка змусила б Барріча мною пишатися, з подвійною силою відбив удар, скерувавши власний клинок ворога йому в обличчя. Трохи здригнувся, відчувши, як кості його обличчя подалися під цим ударом. Бракувало часу, щоб міркувати про це. Рвонувся вперед, потужно рубонув сокирою, відтявши руку чоловіка, що намагався забрати голову мого батька. Сокира гримнула у кам’яні плити підлоги, відлуння удару дрожем пройшло вздовж моїх рук. Зненацька мене залила кров — це меч Фейт розорав кисть її противника. Він нависав наді мною, тож я підібгав плече, перекотився і схопився на ноги, провівши лезом сокири йому по животу. Він випустив клинок, ухопився за нутрощі, що виливалися йому з тіла, і впав.

У нашій маленькій бульбашці битви настала божевільна мить цілковитої нерухомості. Фейт вдивлялася у мене згори вниз зі здивованим виразом обличчя, який невдовзі перемінився на тріумфальний, а тоді йому на зміну прийшов найчистіший біль.

— Не можемо дозволити їм забрати тіла! — зненацька проголосила вона.

Різко здійняла голову, а її коротке волосся розвівалося, як грива бойового румака.

— Бернсе! До мене! — гукнула вона, а нотку наказу в її голосі годі було сплутати з чимось іншим.

Я глянув угору, на Фейт. Моє видіння блякло, на мить роздвоїлося.

— Хай живе герцогиня Бернська! — привітала сестру дещо спантеличена Целеріті.

Я став свідком того, як сестри обмінялися поглядами, що підказували: жодна з них не сподівалася пережити цього дня. Тут група воїнів Бернсу вирвалася з битви і приєдналася до них.

— Мій батько та моя сестра. Заберіть їхні тіла! — наказала Фейт двом чоловікам. — Решта до мене!

Целеріті схопилася на ноги, здивовано глянула на тяжку сокиру і схилилася, щоб змінити зброю на звичний меч.

— Туди, ми потрібні там, — проголосила Фейт, показуючи, а Целеріті поспішила за нею, аби втримати лінію бою на час, достатній, щоб їхні люди могли відступити.

Я дивився, як відходить Целеріті, жінка, якої я не кохав, але якою завжди захоплюватимуся. Усім серцем прагнув піти за нею, але тут сцена почала вислизати від мене, все перетворилося на дим і тіні. Хтось піймав мене й витяг.

Це було нерозумно.

Голос у моїй