Чорнильне серце - Корнелія Функе
Позад неї, тяжко зітхнувши, випросталась на соломі Елінор. Коли Меґі обернулася до неї, тітка всміхнулася.
— Ох, багато б я зараз віддала за гребінця! — сказала вона й рукою відкинула з чола пасмо кіс. — Ніколи б не подумала, що за таких обставин мені бракуватиме саме його. Але це так. Господи, у мене вже навіть не лишилося жодної шпильки! Вигляд я маю, либонь, як у відьми або як у щітки для миття посуду, яка бачила й кращі часи.
— Ет, вигляд у тебе й так досить непоганий. А шпильки ти все одно завжди губила. Як на мене, тепер вигляд у тебе навіть молодший.
— Молодший? Гм… Ну, коли ти так гадаєш…
Елінор оглянула себе. Її мишачо-сірий светр був брудний-бруднющий, а панчохи пустили аж три стрілки.
— Але як ти допомогла мені в церкві!.. — Вона обсмикала на колінах спідницю. — Це було дуже мило з твого боку. Я тоді так перелякалася! Ноги були наче ватяні. Просто не розумію, що зі мною сталося. Таке враження, ніби це не я, а хтось інший, ніби колишня Елінор поїхала додому, а мене лишила тут.
Губи в неї затремтіли, і на мить Меґі здалося, що тітка ось-ось заплаче. Та колишня Елінор, схоже, нікуди не поїхала.
— Так, підтверджується давня істина, — провадила вона. — Лише в біді виявляється, з чого вирізьблена людина. Мені завше здавалося, що сама я з дуба, а насправді виходить — скоріше з груші чи з якогось іншого дерева, м’якого, наче віск. І досить якому-небудь мерзотникові пограти перед моїм носом ножем, з мене вже сиплеться тирса…
І хоч як Елінор стримувала сльози, а вони все ж таки потекли. Вона роздратовано провела тильним боком долоні по очах.
— А як на мене, Елінор, ти тримаєшся зовсім непогано. — Мо все ще лежав обличчям до стіни. — Мені здається, ви добре тримаєтесь обидві. А я ладен власноруч скрутити собі в'язи за те, що заварив цю кашу.
— Пусте! Якщо тут комусь і треба скрутити в’язи, то це отому Каприкорнові, — мовила Елінор. — І отому Басті. О Боже, ніколи не думала, що коли-небудь з такою насолодою малюватиму собі в уяві вбивство людини. Але я певна: якщо мені пощастить схопити отого Басту за горло… — Та, вздрівши вражений погляд небоги, вона винувато змовкла.
Та Меґі лише стенула плечима.
— У мене на душі те саме, — промурмотіла вона й ключем від свого велосипеда заходилася видряпувати на стіні літеру «М». Неймовірно, але в кишені її штанів чомусь завалявся цей ключ. Мов згадка про якесь інше життя…
Елінор водила пальцем по одній зі стрілок на панчосі, а Мо перекинувся на спину і втупився в стелю.
— Мені дуже шкода, Меґі… — несподівано промовив він. — Мені дуже шкода, що я дав забрати в себе ту книжку…
Меґі вже видряпала на стіні велику літеру «Е».
— Ох, хіба тепер не все одно? — промовила вона й відступила на крок від стіни. Літера «Т» в її імені нагадувала швидше недоладну «П». — Тобі, мабуть, навряд чи пощастило б коли-небудь повернути маму назад.
— Так, певно, що так, — пробурмотів Мо й знов утупився в стелю.
— Не твоя це вина, тату, — сказала Меґі.
«Головне, ти зі мною, — хотілося їй додати. — Головне, Баста вже не приставить ножа тобі до горла… Адже я її майже не пам’ятаю, я знаю її лише з кількох знімків».
Та Меґі мовчала, бо знала: для батька такі слова — погана втіха, навпаки, вони лише навіють на нього ще більшу тугу. Дівчинка вперше усвідомила, як йому бракує дружини. І на мить у Меґі прокинулися безглузді ревнощі.
Вона видряпала на стіні «І» — ця літера далася їй найлегше — й випустила з руки ключа.
За дверима почулися кроки.
Коли перед порогом вони стихли, Елінор притисла до губів долоню. Двері відчинилися, ввійшов Баста. Позад нього стояла жінка. Меґі впізнала цю стару, яку напередодні бачила в Каприкорновому будинку. Жінка похмуро протислася повз Басту й поставила на підлогу термоса й чашку.
— Так наче в мене своєї роботи мало! — пробурмотіла вона й рушила до дверей. — Тепер ще й цих панів годуй! То нехай хоч працюють, коли вже ви їх тут тримаєте.
— Скажи про це Каприкорнові! — тільки й відповів Баста. Потім дістав ножа, всміхнувся до Елінор і витер лезо об рукав куртки.
Уже вечоріло, і в чимдалі густіших сутінках його білосніжна сорочка аж світилася.
— Пригощайся чайком, Чарівновустий! — сказав Баста, втішаючись страхом, написаним на обличчі Елінор. — Мортола поклала в чайник стільки меду, що вже після першого ковтка в тебе, мабуть, злипнуться губи. Зате твоє горло завтра запевне буде як новеньке.
— Що ви зробили з хлопчиною? — запитав Мо.
— О, та він, думаю, сидить десь тут, по сусідству. Завтра Кокерель влаштує йому невеличке випробування вогнем, і тоді ми знатимемо, чи він на що-небудь придатний.
Мо сів на соломі.
— Випробування вогнем? — перепитав він, а в голосі вчувалася гіркота й іронія воднораз. — Сам ти, гадаю, навряд чи витримав би його. Ти ж бо навіть сірників Вогнерукого боїшся!
— Заткни пельку! — процідив крізь зуби Баста. — Ще одне слово, і я відріжу тобі язика, хоч він у тебе й такий цінний.
— А ось і ні, ти цього не зробиш, — сказав Мо, підводячись на ноги. Він неквапно наповнив чашку гарячим чаєм.
— Може, й не зроблю. — Баста стишив голос, так ніби боявся, що його підслухають. — Але твоя доця теж має язика, а він у неї не такий цінний, як твій.
Мо запустив у нього чашкою з гарячим чаєм, але Баста встиг причинити за собою двері, й чашка розбилася об них на друзки.
— Приємних снів! — гукнув він знадвору й засунув на дверях засув. — Я скажу, щоб тобі принесли ще одну чашку. А завтра побачимося знов.
Коли Баста пішов, запала довга-довга мовчанка.
— Мо, розкажи мені що-небудь, — стиха попросила нарешті Меґі.
— А про що б ти хотіла послухати? — запитав Мо, обіймаючи її за плечі.
— Про те, як ми опинилися в Єгипті, — прошепотіла дівчинка. — Як шукаємо скарби і потрапляємо в піщану бурю; про скорпіонів
