Чорнильне серце - Корнелія Функе

Десь загавкав собака. Мо опустив шибку й занепокоєно вистромив голову з вікна.

— Хочеш — вір, а хочеш — ні, але оцей нестерпний гам — усього-на-всього жаб’яче квакання, — промовила Елінор.

Але різкий звук, який зненацька пролунав серед ночі й від якого Меґі аж стрепенулася, був не жаб’ячим кваканням. Коли дівчинка виглянула в задню шибку, з однієї з машин на стоянці — закуреного брудно-білого автофургона — виліз якийсь чоловік. Це був один із Каприкорнових людей, Меґі вже бачила його в церкві. Геть заспаний, він роззирнувся довкола.

Коли Елінор запустила двигуна, чоловік зірвав із плеча рушницю й кинувся, спотикаючись, до їхньої машини. На хвилю Меґі навіть стало його шкода — такий заспаний і ошелешений вигляд він мав. Що вчинить Каприкорн із вартовим, який заснув на посту? Але наступної миті чоловік прицілився й вистрелив. Елінор натисла на газ, і голова Меґі рвучко відкинулася на спинку сидіння.

— Чорт забирай! — крикнула вона до Вогнерукого. — Невже ви це помітили того типа, поки шастали поміж машинами?

— Ні, не помітив! — також крикнув у відповідь Вогнерукий. — Та їдьте вже! Тільки не цією дорогою! Он та, попереду, веде до шосе!

Елінор різко крутнула кермо. Хлопчина поруч із Меґі сховав голову вниз. Після кожного пострілу він заплющував очі й затискав руками вуха. Чи траплялися в його історії рушниці? Мабуть, не частіше, ніж автомобілі. На кам'янистій дорозі так підкидало, що хлопчина й Меґі раз у раз наштовхувалися головами одне на одного. Та коли машина виїхала нарешті на шосе, легше не стало.

— Це не та дорога, якою ми приїхали! — вигукнула Елінор.

Каприкорнове село нависало над ними, ніби фортеця. Навіть звідси будинки не здавалися менші.

— Ні, та самісінька! Але тоді Баста зустрів нас багато вище!

Однією рукою Вогнерукий учепився за переднє сидіння, а другою міцно притримував заплічника. Звідти долинало якесь розлючене харчання, і хлопчина з жахом косив очима в той бік.

Меґі здалося, що вона впізнала те місце, де їх зустрів Баста, — вони саме виїхали на пагорб, з якого вперше побачили село. Але потім будинки раптово зникли, їх проковтнула ніч, так ніби Каприкорнового села ніколи й не було.

На містку вартового не було, не зустрів він їх і біля іржавої решітки, що перегороджувала шлях до села. Меґі озиралася на решітку, поки і її проковтнула темрява. «Усе позаду, — подумала дівчинка. — Усе справді позаду».

Ніч видалась ясна. Зроду ще Меґі не бачила стільки зірок. Небесне склепіння напнулося над чорними пагорбами, немов покривало, всіяне малесенькими перлинами. Здавалося, цілий світ — то самі лише пагорки, що низько посхилялися перед її величністю ніччю, і не було в цьому світі ні людей, ні будинків. І страху не було.

Мо озирнувся й ласкаво відкинув з чола Меґі пасмо кіс.

— Усе гаразд? — запитав він.

Вона кивнула головою й заплющила очі. Зненацька їй схотілося лише одного — спати… Якщо, звісно, перестане так калатати серце.

— Це сон, — монотонно пробурмотів хтось поруч із нею. — Просто сон. Що ж іще?

Меґі повернула голову. Хлопчина на неї не дивився.

— Так, це, мабуть, сон, — проказав він ще раз і так рішуче кивнув головою, немовби хотів підбадьорити сам себе. — Усе має такий неприродний, такий несправжній, просто-таки безглуздий вигляд. Точнісінько сон, та й годі. А тепер… — кивком голови він показав кудись за вікно, — тепер ми ще й полетимо. Або ніч полетить повз нас. Або ще щось таке…

Дівчинка ледве стримала усмішку. «Це не сон!» — хотілося їй сказати, але Меґі надто стомилася, щоб розтлумачувати хлопчині всю цю заплутану історію. Вона глянула на Вогнерукого. Той сидів, погладжуючи заплічника, — у такий спосіб він, мабуть, хотів заспокоїти розгнівану куницю.

— Не дивися так на мене! — промовив Вогнерукий, помітивши погляд Меґі. — Я нічого йому не пояснюватиму. Тепер нехай це робить твій батько. Зрештою, це саме він відповідає за його страшний сон.

Мо обернувся, і на обличчі в нього було написано, що його мучать докори сумління.

— Як тебе звати? — запитав хлопчину. — Твого ім’я не було в… — І не доказав.

Хлопець недовірливо глипнув на нього й похнюпив голову.

— Фарид, — глухо відповів. — Мене звати Фарид, але я знаю, що розмови уві сні накликають біду. Можна не повернутися зі сну…

По цих словах він міцно зціпив вуста, втупився перед себе, ніби не бажаючи ні на кого дивитись, і змовк. Чи мав він у своїй історії батька й матір? Меґі цього не пригадувала. Там ішлося просто про хлопчика — якогось безіменного хлопчика, що був служкою у ватазі розбійників.

— Це сон! — знову прошепотів він. — Лише сон. Зійде сонце, і все зникне. Авжеж!

Мо дивився на хлопчину, нещасний і безпорадний, як людина, котра взяла в руки пташеня й гірко про це шкодує, бачачи, що дорослі птахи тепер відмовляються від свого дитинчати. «Бідолашний Мо! — подумала Меґі. — Бідолашний Фарид!» Але не давала їй спокою і ще одна думка, якої дівчинка навіть соромилась. Ця думка не полишала Меґі відтоді, як у Каприкорновій церкві з-під золотих монет виповзла ящірка. «Я теж хотіла б навчитися цього», — тихенько, однак настирливо нашіптував їй внутрішній голос. Це бажання, мов зозуля, звило гніздо в її серці, настовбурчувалося, розпускало крила, хоч вона й намагалася вгамувати його. «Я теж хотіла б навчитися вичитувати їх із книжок, — шепотів внутрішній голос, — торкатися їх — всі оті образи, оті прекрасні образи… Я хотіла б, щоб вони сходили зі сторінок і сідали поруч зі мною, хотіла б, щоб вони всміхалися до мене, хотіла б, хотіла б, хотіла б…»

За вікнами машини все ще було так темно, немовби ранок і не думав наставати.

— Їхатиму без зупинок! — сказала Елінор. — Аж поки опинимося перед моїм будинком!

Цієї миті далеко позаду спалахнули промені фар, неначе пальці, що намацували шлях крізь ніч.

Змії і колючки

Боррібли озирнулися й далеко позаду побачили яскраве біле світло, що спалахнуло на темному небосхилі. То були фари автомобіля, який стояв на північному боці мосту — саме там, де ще кілька хвилин тому були втікачі.

Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2. У лабіринті спіралі

Елінор відчайдушно натискала на педаль газу, однак фари наближалися.

— Може, то просто випадкова машина! — промовила Меґі, хоч і сама розуміла, що такий збіг аж надто неймовірний.

Уздовж цієї труської, всіяної вибоїнами дороги, якою вони мчали вже майже цілу годину, було тільки одне село — Каприкорнове.