Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Знаєш, Чарівновустий, щодо тебе я маю ще багато планів, — проказав він, запускаючи руку до мішка й просіюючи монети крізь пальці. — Сьогодні був лише іспит. Зрештою, треба ж було мені спершу на власні очі й вуха переконатися в твоєму хисті, чи не так? Усе це золото я таки знайду, як застосувати. Але завтра ти вичитаєш мені дещо інше.

Він неквапно ступив до' коробок, де колись лежали книжки, які тепер обернулися на жменю попелу та обгорілого паперу, й заходився там щось шукати.

— Сюрприз! — нарешті оголосив він і, всміхаючись, підніс над головою якусь книжку.

Вигляд вона мала зовсім не такий, як та, що її привезли сюди Меґі з Елінор. Ця була в строкатій суперобкладинці, з картинкою, розгледіти яку здалеку Меґі не могла.

— Авжеж, у мене лишилася ще одна! — підтвердив Каприкорн, задоволено обводячи поглядом розгублені обличчя. — Мій і тільки мій примірник — так би мовити, персональний. І завтра, Чарівновустий, ти читатимеш мені з цієї книжки. Як я вже казав, мені надзвичайно до вподоби цей світ, але тут бракує одного товариша з мого минулого. Саме про цього товариша тут і йдеться. Твоєму замісникові я нізащо не дозволив би випробовувати своє вміння на ньому. Надто вже я боюся, щоб він не переніс сюди мого товариша без голови чи з однією ногою. Але тепер зі мною ти — майстер своєї справи!

Мо дивився на книжку в Каприкорнових руках, усе ще не вірячи власним очам, ніби потерпав, що вона ось-ось розтане в повітрі.

— Відпочивай, Чарівновустий, — сказав Каприкорн. — І бережи свій дорогоцінний голос! Часу ти матимеш досить, бо я збираюся поїхати, а повернусь аж завтра опівдні… Відведіть цих трьох назад, до їхнього покою! — звелів він своїм людям. — Дайте їм добре попоїсти й кілька ковдр на ніч. О, а Мортола нехай принесе їм чаю: той напій, коли голос охрипне чи стомиться, творить чудеса. Адже ти, Даріусе, завжди молився на чай з медом, еге ж? — Він запитливо повернув голову в бік давнього читця.

Той лише кивнув головою й співчутливо поглянув на Мо.

— Назад до покою? Це ви про ту нору, куди минулої ночі нас запроторив оцей ваш головоріз? — Обличчя в Елінор узялося червоними плямами, й Меґі було невтямки — від страху чи від обурення. — Те, що ви тут творите, — це протизаконне позбавлення волі! Ба більше — викрадення людей! Атож, викрадення людей! Чи знаєте ви, скільки років ув’язнення вам за це загрожує?

— Викрадення людей! — Баста просто-таки смакував цими словами. — Звучить непогано. Їй-бо.

Каприкорн лише всміхнувся йому, а на Елінор глипнув так, наче бачив її вперше.

— Басто! — сказав він. — Чи може бути корисною нам ця жінка?

— Гадки не маю, — відповів Баста й усміхнувся, мов хлопчик, якому щойно дозволили зламати іграшку.

Елінор зблідла й поточилася назад, однак Кокерель заступив шлях і схопив її за лікоть.

— А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? — стиха запитав Каприкорн.

Баста знову вишкірив зуби.

— Припини! — гримнув Мо на Каприкорна. — Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!

Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.

Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:

— Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.

Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.

— Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, — промовила, затинаючись, Меґі. — Годі й сумніватися!

Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.

— Атож, годі й сумніватися! — хрипким голосом підтвердила Елінор. — Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!

— Так-так! — тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. — Що ж, побачимо.

Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх — повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони — до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.

Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.

Перспективи невтішні

Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:

— Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…

Редьярд Кіплінґ. Мауґлі

Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір — вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка-небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово-зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.

Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.

— Ти ба, який великодушний наш господар! — тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. — Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!

Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.

— Мо! — нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. — Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?

— Не знаю, Меґі, — тільки й відповів Мо, не обертаючись.

Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами. Може, за котроюсь із них сидить отой незнайомий