Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Ні, дякую, Чарівновустий, — промовив він. — Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях. З них виходять чудові смертельні подарунки. Ні, Чарівновустий, сьогодні я хочу випробувати твоє мистецтво лише на одне: на золото. Я безнадійно жадібний до грошей. Мої люди справді докладають усіх зусиль, аби витиснути з цієї місцевості все, що можна.

Почувши ці Каприкорнові слова, Баста любовно погладив свого ножа.

— Але цього замало, щоб скупити всі прекрасні речі, які тільки є у вашому безмежному світі, — провадив Каприкорн. — У ньому так багато сторінок, Чарівновустий, так безмежно багато сторінок!.. І на кожній мені страшенно хочеться лишити своє ім’я!

— І якими ж літерами ти маєш намір його писати? — поцікавився Мо. — Чи, може, Баста вирізатиме його на папері ножем?

— Ні, Баста писати не вміє, — незворушно відповів Каприкорн. — 3 моїх людей ніхто не вміє ні читати, ні писати. Я їм заборонив. Лише я навчився цього в однієї з моїх служниць. Повір, я навіть маю змогу позначити цей світ своєю печаткою! А коли мені треба що-небудь написати, за мене це робить мій читець.

Церковні двері відчинилися, немовби за ними Кокерель тільки й очікував на ці слова. Чоловік, якого він привів, увібгав голову в плечі й ступав за своїм супутником, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він був невеличкий, худенький і аж ніяк не старший від Мо, але горбився, мов старий дід, і, коли йшов, розмахував руками й ногами так, ніби не знав, що з ними робити. Він був в окулярах, які, не спиняючись, раз у раз нервово поправляв; оправа на переніссі була обмотана скотчем (мабуть, вона там уже не раз ламалася). Лівою рукою чоловік притискав до грудей стос книжок так міцно, немовби вони оберігали його від поглядів, спрямованих на нього зусібіч, а також від цього лиховісного місця, куди його привели силоміць.

Коли ці двоє нарешті дісталися до сходів, Кокерель штурхонув свого підопічного ліктем під бік, і той так поквапно вклонився, що дві книжки випали в нього на підлогу. Він хутко підхопив їх і вклонився перед Каприкорном ще раз.

— Ми вже чекаємо на тебе, Даріусе! — сказав Каприкорн. — Сподіваюся, ти знайшов те, що я тобі загадав?

— Авжеж, авжеж! — пробелькотів Даріус, звівши на Мо майже святобливий погляд. — Це він?

— Так. Покажи йому книжки, які ти дібрав.

Даріус кивнув головою і знов уклонився — цього разу в бік Мо.

— Усе це — історії, в яких ідеться про великі скарби, — забелькотів він. — Познаходити їх було не так легко, як я собі гадав. Зрештою… — в його голосі пролунав легенький, ледве відчутний докір, — в цьому селі книжок не дуже багато, і хоч скільки я нагадую, нових мені не приносять, а якщо й приносять, то вони ні на що не придатні. Одне слово… ось вони. Гадаю, моїм вибором ти будеш усе ж таки задоволений. — Він став перед Мо навколішки й заходився розкладати книжки на кам’яних плитах — одну побіля одної, щоб Мо міг прочитати всі назви.

Уже від першої в Меґі защеміло серце. «Острів скарбів». Вона стривожено перевела погляд на батька. «Тільки не це! — промайнуло в неї. — Тільки не це, Мо!» Але батько вже тримав у руках іншу книжку — «Тисяча і одна ніч».

— Гадаю, це те, що треба, — промовив він. — Тут неодмінно буде багато золота. Але кажу тобі ще раз: я не знаю, що з цього вийде. Коли я щось задумаю, мені те не вдається. Я знаю, ви тут усі маєте мене за чародія, але я — не чародій. Усі чари — у книжках, а як вони діють, я знаю не більше, ніж ти чи будь-хто з твоїх людей.

Каприкорн відкинувся в кріслі й без будь-якого виразу на обличчі подивися на Мо.

— Скільки ще ти торочитимеш мені свою казочку, Чарівновустий? — знуджено промовив він. — Тороч мені про це скільки завгодно, а я все одно не повірю. У світі, двері до якого сьогодні ми остаточно зачинили, я іноді мав справу з чародіями й чаклунками, і мені дуже часто доводилося воювати з їхньою впертістю. Баста вже досить переконливо показав тобі, як ми зазвичай ламаємо впертість. Але в твоєму випадку вдаватися до таких болісних методів, гадаю, не доведеться. Тим більше тепер, коли в нас гостює твоя донька. — І Каприкорн кинув короткий погляд на Басту.

Мо хотів був утримати Меґі, але Баста виявився спритнішим. Він потяг дівчинку до себе й схопив її ззаду за шию.

— Від сьогодні, Чарівновустий, — повів далі Каприкорн, і голос його лунав так само байдуже, ніби він говорив про погоду, — Баста стане особистою тінню твоєї доньки. Це надійно вбереже її від змій та кусючих собак, але аж ніяк, звісно, не від самого Басти, який буде з нею люб’язний лише доти, доки я йому про це казатиму. А це, знову ж таки, залежатиме від того, наскільки я буду задоволений твоїми послугами. Чи зрозуміло я висловивсь?

Мо звів погляд на Каприкорна, потім на Меґі. Дівчинка докладала всіх зусиль, щоб не мати наляканого вигляду. Нехай Мо переконається, що за неї тривожитися не треба, — зрештою, брехати вона завжди вміла куди краще, ніж він. Але цього разу в її брехню батько не повірив. Він знав, що її страх анітрохи не менший від того, який вона прочитала в його очах.

«А може, все оце — також лише кимось записана історія? — у відчаї подумала Меґі. — І зараз хто-небудь згорне книжку, тому що ця історія просто надто страшна й огидна, і ми з Мо знов опинимося у себе вдома, і я запарю йому каву…» Вона щосили заплющила очі, немовби так можна було обернути цю думку на реальність, та коли розімкнула повіки, Баста все ще стояв позаду, а Пласконіс потирав свого приплюснутого носа й поглядав на Каприкорна очима відданого собаки.

— Гаразд, — нарешті стомленим голосом порушив тишу Мо. — Я тобі читатиму вголос. Але Меґі з Елінор щоб не слухали.

Меґі добре знала, про що подумав батько. Він подумав про матір і про те, хто може зникнути цього разу.

— Ще чого! Вони, певна річ, залишаться тут. — Голос у Каприкорна лунав уже не так байдуже. — І ти почнеш негайно, поки ота книжка у тебе в руках не розсипалася на порох.

На мить