Чорнильне серце - Корнелія Функе

Мабуть, він усе ще сподівався, що цей страшний сон колись-таки скінчиться.

— Ходімо! — шепнула Меґі й подала йому руку. — Ми хочемо тобі допомогти. Ми заберемо тебе звідси!

Хлопець не поворухнувся. Лише німо дивився на неї, недовірливо примруживши очі.

— Меґі, поквапся! — стиха мовив за дверима Мо.

Хлопчина, уздрівши його, посунувся назад, поки вперся спиною в стіну.

— Прошу тебе, — знов зашепотіла Меґі. — Ти маєш піти з нами! Вони тут хочуть зробити тобі щось погане!

Хлопець усе ще мовчки дивися на неї. Нарешті, не спускаючи очей з дівчинки, нерішуче звівся на ноги. Він був вищий від неї майже на півголови.

І раптом хлопчина кинувся до відчинених дверей. Меґі він відштовхнув так грубо, що вона впала, та проскочити повз її батька йому не пощастило.

— Ти куди?! — прошепотів до нього Мо. — Вгамуйся, хлопче! Ми справді хочемо тобі допомогти. Але ти маєш робити те, що ми скажемо, зрозумів?

Хлопчина вороже дивився на нього й мовчав.

— Усі ви дияволи! — нарешті прошепотів він. — Дияволи або нечисті духи!

Виходить, він розумів те, що вони йому казали. А чом би й ні? Адже його історію люди розповідали всіма мовами світу.

Меґі підвелася й помацала собі коліно. Ну звісно, вона розбила його до крові об кам'яну долівку.

— Якщо хочеш побачити справжніх дияволів, то можеш лишатися тут! — сердито кинула вона, боком протискуючись повз хлопчину.

Ох, як же він відсахнувся від неї! Так наче вона — достеменна відьма.

— Бачиш он там вартового? — запитав Мо, притягуючи хлопчину до себе й показуючи йому на дзвіницю. — Якщо він нас помітить, нам кінець, усіх переб’ють.

Хлопчина звів очі догори. Вогнерукий ступив до Мо й прошипів:

— Ну, ходімо вже! А хлопець, як не хоче йти з нами, нехай лишається. І всі пороззувайтеся! — додав він, поглянувши на босі п’яти хлопчини. — А то здіймаєте більше тупоту, ніж отара кіз.

Елінор щось буркнула, однак послухалася. Хлопчина також рушив за ними, хоч і досить нерішуче.

Вогнерукий поспішав поперед усіх, немовби намагався втекти від власної тіні. Меґі раз у раз спотикалася — так круто спускалась униз вуличка, якою він їх вів. Елінор лаялася собі під ніс, коли перечіпалася об нерівну бруківку. Між будинками, що тіснились один побіля одного, було темно. Здавалося, цегляні арки з’єднували їх лише для того, щоб не позавалювалися стіни. Від іржавих ліхтарів на землю падали примарні тіні. Щоразу, коли з під’їзду вибігав який-небудь кіт, Меґі здригалася.

Та Каприкорнове село спало. Тільки один-однісінький раз вони мало не наштовхнулись у провулку на вартового, що стояв, спершись на стіну, й курив. Десь на даху билися два коти, і вартовий нахилився, щоб узяти камінця й запустити його в них.

Цієї нагодою й скористався Вогнерукий. Тепер Меґі була навіть рада, що він звелів їм пороззуватися. Вони нечутно прослизнули повз вартового. Той усе ще стояв спиною до них, але Меґі зважилася перевести дух аж тоді, коли вони завернули за ріг. І знов їй упала в око велика кількість порожніх будинків, усі оті мертві вікна й напівструхлявілі двері. Що руйнувало ці будівлі? Чи справді лише час? Коли збезлюдніло село — після того, як тут звив кубло Каприкорн зі своїми людьми, чи мешканці порозбігалися звідси ще доти? Чи не про щось таке вже розповідав Вогнерукий?

Тим часом він спинився. Застережливо підніс руку й приставив пальця до губів. Вони вже вийшли на край села. Лишилося тільки перетнути автостоянку. Потрісканий асфальт тут освітлювало два ліхтарі. Ліворуч тяглася висока огорожа з дротяної сітки.

— За цією огорожею — майдан, де Каприкорн справляє всілякі свята й урочистості, — прошепотів Вогнерукий. — Колись там сільські хлопці, мабуть, ганяли м’яча, а тепер Каприкорн влаштовує свої диявольські гульбища. Вогнища, горілка, стрілянина в повітря, феєрверк, фізіономії, наквацьовані чорною фарбою, — і готовий цілий театр для всієї округи.

Втікачі повзувалися й рушили вслід за Вогнеруким до автостоянки. Меґі раз у раз оглядалася на дротяну огорожу. Диявольські гульбища… Їй увижалося, ніби вона навіч бачить вогнища, наквацьовані чорним обличчя…

— Хутчіш, Меґі! — прошепотів Мо й потяг її за собою.

У темряві десь почувся шум води, й Меґі згадала про місток, який вони переїздили дорогою до села. А що, коли цього разу на містку стоїть вартовий?

На стоянці було багато автомобілів, машина Елінор стояла також тут, трохи збоку від решти. Оддалік над дахами здіймалася дзвіниця, і тепер уже ніщо не заступало їх від очей вартового. Здалеку Меґі не могла його розгледіти, але він запевне ще сидів там, нагорі. Звідти втікачі, певно, мали вигляд чорних жуків, що копошаться на широкому столі. Цікаво, чи є у вартового бінокль?

— Ну ж бо, Елінор! — пошепки квапив її Мо.

Здавалося, минула ціла вічність, перше ніж Елінор відімкнула машину.

— Та зараз, зараз! — огризнулася вона через плече. — У мене ж бо не такі спритні пальці, як у нашого вогнерукого приятеля!

Мо обійняв Меґі за плечі, занепокоєно роззираючись навсібіч. Але ні на майдані, ані біля будинків, крім кількох бродячих котів, нікого не було видно. Заспокоївшись, Мо посадив Меґі на заднє сидіння.

Хлопець на хвилю завагався. Він поглядав на машину, мов на дивовижного звіра, про якого не знаєш, добрий він чи наступної миті проковтне тебе. Та зрештою хлопчина також заліз досередини.

Меґі не вельми привітно зиркнула на нього й відсунулась якомога далі. Коліно в неї все ще боліло.

— А куди ж це запропастився наш сірникоїд? — прошепотіла Елінор. — Прокляття, невже цей тип знову зник?

Першою Вогнерукого помітила Меґі. Він крутився неподалік біля машин.

Елінор щосили вп’ялася руками в кермо, немовби впиралася спокусі рушити без Вогнерукого.

— Що цей пройдисвіт знову задумав? — нетерпеливилась вона.

Ніхто не знав, що їй відповісти. Вогнерукий не повертався нестерпно довго, а коли він нарешті з’явився біля машини, в його руці клацнув, закриваючись, складаний ніж.

— Що це ви знов надумали? — напустилась на нього Елінор, коли він утиснувся поруч із хлопчиною на заднє сидіння. — Хіба то не ви казали, що нам треба поспішати? І де це ви колупалися своїм ножем? Сподіваюсь, нікому не випустили кишок?

— Я вам хто — Баста? — роздратовано кинув Вогнерукий, прилаштовуючи свої ноги за сидінням водія. — Просто я попроколював їм шини, ось і все. Про всяк випадок. — Він усе ще тримав ножа у руці.

Меґі стурбовано поглядала на нього.

— Це Бастин ніж, — нарешті промовила вона.

Вогнерукий усміхнувся і сховав його до кишені.

— Тепер уже не Бастин. Я залюбки поцупив би в нього й отой безглуздий амулет, але