Чорнильне серце - Корнелія Функе

— І що тепер? — вигукнула Елінор. Вона так розхвилювалася, що крутила кермо, кидаючи машину з боку в бік. — Я не дам зачинити себе в отій норі ще раз! Ні! Ні! Ні! — Викрикуючи «Ні!», вона щоразу ляскала долонею по керму. — Хіба ви не казали, що попроколювали їм шини? — накинулась вона на Вогнерукого.

— Звичайно, попроколював! — люто огризнувся той. — Видко, вони заздалегідь передбачили такий випадок. Чи, може, про запасні колеса ви ніколи й не чули? Додайте газу! Скоро буде ще одне село, здається, вже недалеко лишилося. Якщо встигнемо до нього…

— Атож, якщо! — вигукнула Елінор і постукала пальцем по шкалі з приладами. — Бензину вистачить іще кілометрів на десять-двадцять, не більше.

Але вони не проїхали й стільки. На одному з крутих поворотів у них луснуло переднє колесо. Елінор ледве встигла різко крутнути кермо, щоб машину не винесло з дороги. Меґі скрикнула й затулила руками обличчя. На якусь страшну мить їй здалося, що зараз вони злетять зі стрімкого схилу, який завершувався десь далеко внизу, ліворуч від шосівки. Але «комбі» пішов юзом праворуч, зачепився крилом за невисокий, до колін, кам’яний бордюр на протилежному узбіччі, спустив останній дух і застиг під гіллям скельного дуба, що позвисало над дорогою, мовби намагаючись торкнутися асфальту.

— А нехай йому грець! — сварилася Елінор, відстібуючи ремінь безпеки. — Усі цілі?

— Тепер я розумію, чому ніколи не довіряв цим автівкам! — пробурмотів Вогнерукий, відчиняючи дверцята.

Меґі сиділа, тремтячи всім тілом.

Мо витяг її з машини і, стривожено зазирнувши в очі, запитав:

— Усе гаразд?

Вона кивнула головою.

Фарид вибрався через ті самі дверцята, що й Вогнерукий. Невже хлопчина все ще гадав, ніби все це сон?

Вогнерукий стояв посеред дороги із заплічником за спиною й прислухався. Здалеку долинуло хурчання двигуна.

— Треба прибрати машину з дороги! — сказав він.

— Що?! — Елінор ошелешено звела на нього очі.

— Треба зіпхнути її зі схилу.

— Мою машину?! — Елінор уже зривалася на крик.

— Він має рацію, Елінор, — сказав Мо. — Може, так нам пощастить збити їх зі сліду. Скинемо машину вниз. Гадаю, в темряві вони її просто не помітять. А якщо й помітять, то подумають, що ми не вписалися в поворот. А ми тим часом виберемося схилом нагору й сховаємося десь поміж деревами.

Елінор кинула недовірливий погляд на схил.

— Але ж він надто крутий! А як бути зі зміями?

— Баста, певна річ, уже придбав собі нового ножа, — промовив Вогнерукий.

Елінор з-під лоба глипнула на нього. Потім, не кажучи ні слова, підійшла ззаду до машини, відкрила багажника й спитала:

— А де ж наші речі?

— Мабуть, Баста пороздавав їх Каприкорновим служницям, — насмішкувато відповів Вогнерукий. — Любить він здобувати так їхню прихильність.

Елінор зміряла Вогнерукого таким поглядом, немовби не вірила жодному його слову. Потому причинила кришку багажника, вперлася руками в машину й заходилася її пхати.

Нічого не вийшло й тоді, коли вони взялися штовхати машину гуртом, хоч тужилися, скільки було сили. Машина скотилася із шосівки, але схилом сповзла ледве метрів на два, не більше. А потім застрягла, вперлася своїм залізним носом у кущі й далі не рухалася. Тим часом гурчання двигуна, що таким незвичним дисонансом лунало в цій дикій, безлюдній місцині, загрозливо гучнішало. Мокрі від поту, вони знову вийшли на шосівку (після того, як розгніваний Вогнерукий востаннє копнув ногою вперту машину під бік), перелізли через бордюр, кожен камінець у якому на вигляд мав добрих тисячу років, не МЕНШЕ, й подерлися схилом угору. Аби лиш якомога далі від дороги! Мо тяг за собою Меґі, а Вогнерукий допомагав Фаридові. Елінор мала досить клопоту і сама з собою. Уздовж усього схилу тяглися невисокі мури — марні спроби людей відвоювати в кам'янистої землі вузенькі клапті для грядок і садків, поодиноких олив та виноградних лоз — для всього, що на цьому пісному ґрунті могло дати плоди. Але дерева здичавіли, а земля під ними була всіяна плодам, яких ніхто не збирав, бо люди вже давно покинули ці місця, щоб десь-інде знайти хоч трохи легше життя.

— Ховайтеся! — прохрипів Вогнерукий, пригинаючись разом з Фаридом за одним із розвалених мурів. — Вони під'їздять!

Мо потяг Меґі під одне з найближчих дерев. Колючий густий чагарник, що ріс поміж вузлуватим корінням, був досить високий, щоб сховати їх.

— А змії?! — прошепотіла Елінор, трохи відстаючи.

— Для них тепер надто холодно! — так само пошепки відповів Вогнерукий зі своєї схованки. — Невже ви нічого не навчилися зі своїх велемудрих книжок?

На язиці в Елінор уже крутилася відповідь, але Мо долонею затулив їй рота. Внизу під ними вигулькнула машина. Це був той самий автофургон зі стоянки, з якого вибрався заспаний вартовий. Не збавляючи швидкості, фургон промчав повз те місце, де вони намагалися зіпхнути «комбі», і зник за поворотом. Меґі з полегкістю зітхнула й уже хотіла була виткнути голову з колючого віття, але батько пригнув її вниз.

— Не поспішай! — прошепотів він і прислухався.

Такої тихої ночі в житті Меґі ще не було. Дівчинці здавалося, ніби вона чує, як дихають дерева — і дерева, й трава, і сама ніч.

Промені від фар ковзнули схилом сусіднього пагорба: два світляні пальці намацували собі дорогу в темряві. Та раптом ті пальці застигли на місці.

— Вони вертаються! — прошепотіла Елінор. — О Господи! Що ж тепер буде?

Вона поривалася випростатись, але Мо міцно тримав її.

— Ти що — збожеволіла?! — прошепотів він. — Дертися вище вже пізно. Вони нас помітять!

Мо мав рацію. Фургон уже швидко мчав назад. Меґі побачила, як він спинився за кілька кроків від того місця, де вони зіпхнули з дороги «комбі». Вона почула, як різко повідчинялися дверцята, і з фургона вийшло двоє чоловіків. Обидва стояли до них спиною, та коли один із них обернувся, Меґі здалося, ніби вона впізнала Бастине обличчя, хоч насправді в такій темряві воно було лише світлою плямою.

— Он їхня машина! — вигукнув другий.

Пласконіс? Такий самий високий, широкоплечий.

— Перевір, чи немає їх усередині.

Так, то був Баста. Його голос Меґі впізнала б серед тисячі інших.

Пласконіс вайлувато, наче ведмідь, почав спускатися схилом униз. Меґі чула, як він проклинає шипи, колючки, пітьму й оцих розтриклятущих мерзотників, через яких мусив лазити тут серед ночі. Баста тим часом стояв на шосівці. Коли він черкнув запальничкою, щоб прикурити сигарету, на його обличчя лягли різкі чорні тіні. Світлі пасма диму попливли вгору, в їхній бік, і Меґі здалося, ніби вона відчула запах тютюну.

— Їх тут немає! — крикнув Пласконіс від «комбі».