Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Денетор стрепенувся, ніби опритомнівши після запаморочення, і вогонь у його очах погас, він заплакав і сказав:

– Не забирайте від мене сина! Він кличе мене.

– Він кличе, – погодився Ґандальф, – однак ти ще не можеш до нього добутися. Йому належить шукати зцілення, бо він стоїть на порозі смерті, й Фарамир, можливо, не знайде його. А ти повинен виступити на битву за своє Місто, де на тебе, можливо, чекає смерть. Ти і сам почуваєш це серцем.

– Він уже не прокинеться, – відказав Денетор. – Битва ця даремна. Чому я повинен хотіти жити довше? Чому ми зі сином не можемо зустріти смерть пліч-о-пліч?

– Бо тобі, Намісникові Ґондору, не дано влади визначати годину своєї смерті, – відповів Ґандальф. – І тільки поганські королі під владою Темної Сили чинили так, убиваючи себе через пиху чи через відчай, убиваючи свій рід, аби полегшити власну смерть.

Відтак, вийшовши за двері, він виніс Фарамира з оселі смерті й поклав його на ті ноші, на яких його сюди принесли і які тепер стояли на ґанку. А Денетор пішов слідом за чарівником, і стояв, тремтячи, і з тугою дивився на синове обличчя. Тож на мить, коли все стихло і завмерло, Ґандальф, бачачи Денеторові муки, завагався.

– Ходімо! – сказав він. – Нас потребують. Ти ще багато можеш зробити.

Проте Денетор зненацька засміявся. Він випростався, знову високий і гордий, і, швидко відступивши назад до столу, підняв подушку, яку приготував для свого ложа. Потім, наблизившись до дверей, зняв покривало, і – о жах! – у нього в руках був палантир. Денетор відкинув покривало, і тим, хто поглянув на сферу, здалося, ніби вона зайнялася внутрішнім вогнем. Вихудле обличчя Володаря осяяло червоне полум’я, і те обличчя стало наче викарбуване з твердого каменю, з гострими чорними тінями, шляхетне, величне та жахливе. Очі його блищали.

– Пиха та відчай! – скрикнув він. – Невже ти гадаєш, що очі Білої Вежі осліпли? Ні, я бачив більше, ніж ти знаєш, Старий Дурню. Бо твоя надія – у невігластві. Тож іди і зціляй кого завгодно! Іди та бийся! Марнота… На полі ти тріумфуватимеш якусь коротку часину – може, день. Але жодна твоя перемога не скине Силу, що повстає на сході. До цього Міста дотягся лише один її палець. Цілий Схід здвигнувся. І навіть зараз вітер надії дурить тебе, бо жене вгору Андуїном флот із чорними вітрилами. Захід зазнав поразки. Час усім, хто не бажає перетворитися на рабів, рятуватися смертю.

– Такі поради і справді зроблять перемогу Ворога невідворотною, – кинув у відповідь Ґандальф.

– Надійся, якщо це тобі до снаги, – засміявся Денетор. – Хіба я не знаю тебе, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, стояти за кожним троном на півночі, на півдні та на заході. Я розгадав твій дух і його наміри. Чи я не знаю, що ти наказав цьому півміркові мовчати? Що його привезли сюди, аби він став шпигуном у моєму покої? Та все-таки під час нашої спільної бесіди я дізнався імена та наміри всіх твоїх соратників. Отож-бо!.. Лівицею ти ненадовго використав би мене як щит супроти Мордору, а правицею привів би цього блукача з Півночі до мого престолу… Та ось що я скажу тобі, Ґандальфе Мітрандіре: я не буду твоїм знаряддям! Я Намісник Анаріонового Дому. Я не принижуся до того, щоби стати недоумкуватим челядником якогось вискочки. Навіть якби мені довели справедливість його претензій, він усе одно був би тільки нащадком Ісільдурової династії. Я не вклонюся такому – останньому виплодкові злиденного дому, давно позбавленого влади та гідності.

– А чого би ти хотів, – запитав Ґандальф, – якби міг учинити по-своєму?

– Я хотів би, щоб усе було так, як у всі дні мого життя, – відповів Денетор, – і у дні моїх праотців до мене: бути Володарем цього Міста, правити в мирі й передати свій трон синові, котрий був би сам собі паном, а не підмайстром якогось чарівника. Та якщо доля відмовила мені в цьому, то краще я не матиму нічого: ні занепадницького життя, ні половинчастої любові, ні приниженої честі.

– На мою думку, Намісник, котрий після вірної служби передає трон законному власникові, аж ніяк не позбувається любові та честі, – сказав Ґандальф. – Але ти щонайменше не можеш позбавити вибору власного сина, доки його смерть іще під сумнівом.

Після цих слів очі Денетора знову спалахнули, і, взявши Камінь попід руку, він витяг ножа і ступив до нош. Але Береґонд скочив уперед і закрив собою Фарамира.

– Невже! – скрикнув Денетор. – Ти вже вкрав у мене половину любові мого сина. Тепер крадеш іще й серця моїх лицарів, аби вони, врешті, зовсім забрали у мене сина?! Та в цьому ти принаймні не зневажиш моєї волі: я сам виберу собі смерть… Ходіть сюди! – гукнув своїх слуг. – Ходіть сюди, якщо ви не всі відступники!

Тоді двоє чоловіків підбігло до нього по сходах. Денетор умлівіч вихопив смолоскип із рук одного з них і вскочив назад до склепу. Перш ніж Ґандальф зумів його спинити, Намісник пожбурив вогонь на паливо, й хмиз одразу зайнявся, бухнувши полум’ям.

Тоді Денетор вистрибнув на стіл і, стоячи там у клубах вогню та диму, схопив намісницький посох, що лежав біля його ніг, і переламав його об коліно. Потім укинув уламки в полум’я і простягнувся на столі, обіруч стискаючи на грудях палантир. І згодом розповідали, що кожному, хто би лише подивився в той Камінь – якщо, звісно, він не мав такої навдивовижу сильної волі, щоби підкорити палантир собі, – Камінь показував тільки дві старечі руки, які згорали у вогні.

Ґандальф од горя й огиди відвернув обличчя від вогнища і зачинив двері. І постояв трохи на порозі в мовчазній задумі, прислухаючись до жадібного ревіння полум’я всередині. В цю мить Денетор голосно заволав і вже не озивався, й ніхто зі смертних уже більше його не бачив.

* * *

– Так відійшов Денетор, Ектеліонів син, – мовив Ґандальф.

А потім повернувся до Береґонда та до володаревих слуг, котрі стояли біля усипальниці ніби громом прибиті.

– І так збігають дні Ґондору, який ви знали, незалежно від того, лихий чи добрий буде його кінець. Страхітливі вчинки заповідалися тут, але забудьмо про ворожнечу, яка вас розділяла, бо її задумав Ворог і вона слугувала його меті. Ви потрапили в тенета суперечливих обов’язків, хоча не ви плели цю сіть. Але подумайте, ви, слуги Володаря, сліпі у своїй