Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

зрадів, і підкинув меча у пронизане сонячним світлом проміння, і заспівав, упіймавши зброю. Погляди всіх його воїнів також звернулися туди, куди дивився Еомер, і – о диво з див! – на передньому кораблі з’явився великий штандарт, і вітер розгорнув його, коли судно повертало до Гарлонда. І на тому штандарті квітувало Біле Дерево Ґондору, а довкола нього були Сім Зірок і висока корона – символи Елендила, яких уже нескінченно довго не піднімав жоден володар. Зорі спалахнули на сонці, бо їх виготовила з коштовного каміння Арвен, донька Ельронда; і корона переливалась у променях ранку, бо її зробили з мітрила та золота.

Так Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісільдура, повернувся до королівства Ґондор зі Стежок Мерців на крилах вітру з Моря; і радість рогіримів розлилася потоками сміху та зблисками мечів, а втіха і здивування Міста відлунили в мелодіях сурм та в ударах дзвонів. Натомість мордорські війська охопило замішання, і витвором могутніх чарів здалося їм те, що їхні власні судна заповнили вороги, і чорний жах заполонив їх, бо вони збагнули, що течії долі помчали проти них і що невдовзі здійсниться їхня судьба.

А зі сходу атакували лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою недругів: напівлюдей-напівтролів, варягів і орків, котрі боялися сонячного світла. З півдня наступав Еомер, і солдати Темного Володаря кидалися від нього врозтіч, потрапляючи в пастку між молотом і наковальнею. Бо воїни зі суден вистрибували на причали Гарлонда і, мов буревій, мчали на північ. Усі вони летіли-бігли: Леґолас і зі сокирою ґном Ґімлі, й Гальбард, який тримав у руках штандарт, і Елладан і Ельрогір зі зорями на шоломах, і несхибні дунедайни, охоронці Півночі, котрі вели за собою чисельний народ із Лебенніну та з Ламедону, з південних феодів. А першим, випередивши всіх на ходу, мчав Араґорн із Полум’ям Заходу – Андурілом, у якому запалали вже нові вогні, з перекованим Нарсілом, що повернув собі давню силу, – а на шоломі в Араґорна сяяла ясна Зоря Елендила.

Тож невдовзі Еомер і Араґорн зустрілись у вирі битви, й опустили мечі, й поглянули один на одного, і зраділи.

– От ми й зустрілися знову, хоча між нами стояло ціле мордорське військо, – сказав Араґорн. – Хіба ж не це я передбачив у Горнбурзі?

– Так, ти це передбачив, – відказав Еомер, – але надія часто буває оманлива, і тоді я ще не знав, що ти є той, чию появу провіщали давні легенди. Та за несподівану допомогу ми вдячні подвійно, а зустріч друзів ніколи ще не була така радісна.

Вони потиснули руки.

– І дуже вчасна, – додав Еомер, – адже ти мало не спізнився, друже мій. Багато втрат і горя вже спіткало нас.

– Тоді спершу ми помстимося за них, а тоді вже поговоримо! – сказав Араґорн, і вони пліч-о-пліч кинулись у бій.

* * *

На них чекали запекла битва і важкі труди, бо південці були хоробрі, грізні й люті в мить відчаю, а східняни були дужі та загартовані війнами і не просили пощади. Тож то тут, то там, біля спаленої садиби чи ферми, на пагорбку чи на кургані, під муром чи в полі, вони знову збиралися гуртом, шикувались і ставали до бою, а день тим часом добігав до кінця.

Урешті-решт, Сонце сховалося за Міндоллуїном і на небі зайнялася заграва, та така, що пагорби й гори стояли, ніби закривавлені, в Ріці палахкотів вогонь, а трава Пеленнору почервоніла у присмерку. О тій порі завершилася славетна Битва на полях Ґондору, й у колі Раммаса не залишилося жодного живого ворога. Усіх їх убили, крім тих, котрі втекли, щоби зустріти смерть деінде чи втонути в червоній піні Ріки. На схід: до Морґула чи до Мордору – їх вернулася тільки жменька, а до землі гарадримів долинула тільки далека чутка, відгомін гніву й жаху Ґондору.

Араґорн, Еомер та Імрагіл поверталися верхи до Брами Міста і були такі стомлені, що не відчували вже ні радості, ні скорботи. Усі троє були неушкоджені – завдяки фортуні, власній майстерності й моці зброї. Бо і справді, мало хто наважувався протистояти їм чи бодай поглянути в їхні обличчя в годину гніву. Та на полях було безліч поранених, скалічених і загиблих. Сокирами було порубано Форлонґа, коли той бився піший і самотній; Дуїліна та його брата затоптав до смерті мумак, коли вони напали на тих чудовиськ, підвівши своїх лучників майже впритул, аби поціляти тваринам в очі. Не повернувся до Піннат-Ґеліну прегарний Гірлуїн, ані Ґрімбольд до Похмурої Галявини, ні Гальбард до Північних Земель, несхибний слідопит. Чимало воїнів полягло там, уславлених і безіменних, капітанів і звичайних солдатів, бо то була велична битва й уповні її не описала ще жодна легенда. Проте багато-багато років опісля один роганський поет так розповів про це в пісні про Кургани Мундбурґа:

Як роги гули, чули ми, в горах,

мечі сяяли на землях Півдня.

Коні мчали у Камінному краї,

мов вітер ранковий. І бій розгорівся.

Там упав Теоден, Тенґелів син,

до зелених врун, палат злотих

між північних полів він не прийде уже,

наш високий король. Гардінґ і Ґутлаф,

Дунгір і Деорвайн, і бравий Ґрімбольд,

Герефара і Герубранд, Горн і Фастред

бились і впали в бою у тім краї:

у Курганах Мундбурґа лежать всі вони

з вождями Ґондору як вірнії друзі.

Ні Гірлуїн Прекрасний до моря та гір,

ні Форлонґ старий до долин у цвіту

в Арнах ніколи, у край свій дорогий,

не вернуть славні; й лучники також

Деруфін і Дуїлін – до вод їхніх темних,

плес у Мортонді під тінню гірською.

Зранку й до вечора смерть назбирала

воїнів безліч. Сплять вони там,

де Ріка Велика, в полі ґондорськім.

Як сірі сльози, зараз ці хвилі,

тоді ж котилися води руді –

пінилась кров вже на світанку,

зайнялись багаттям гори вечірні,

й у пурпурі роси – на Раммас-Ехорі.

* * *

РОЗДІЛ 7

ПОХОРОННЕ ВОГНИЩЕ ДЕНЕТОРА

Коли темна тінь відступила від Брами, Ґандальф усе одно не зрушив із місця. Та Піпін скочив на ноги так прудко, ніби з нього скинули важезний тягар, і прислухався до цокоту копит: йому здалося, що від радості в нього розірветься серце. Відтоді й довіку, коли гобіт чув десь далекий голос ріжка, йому на очі