Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Ґандальфе, Ґандальфе! – закричав Піпін, і Тіньогрив зупинився.

– Що ти тут робиш? – запитав Ґандальф. – Невже скасували закон цього Міста, що велить тому, хто носить чорно-срібний стрій, залишатись у Цитаделі, якщо його не відпустив сам володар?

– Він якраз і відпустив мене, – відказав Піпін. – Відрядив геть. Але я боюся. Там, нагорі, може скоїтися щось жахливе. Гадаю, володар позбувся розуму. Я боюся, що він уб’є себе, і Фарамира – також. Ти можеш чимось зарадити?

Ґандальф глянув крізь відчинену Браму й почув на полях дедалі гучніший шум битви. І стиснув кулаки.

– Я мушу їхати, – сказав чарівник. – Чорний Вершник десь неподалік, він здатен усіх нас знищити. Я не маю часу.

– А як же Фарамир? – скрикнув Піпін. – Він іще не помер, але його спалять живцем, якщо ніхто цього не зупинить.

– Спалять живцем? – перепитав Ґандальф. – Що це за історія? Розказуй швидко!

– Денетор подався до Могильників, – пояснив Піпін, – і взяв зі собою Фарамира. Каже, що всім нам судилося згоріти, тому він не чекатиме. І наказав своїм слугам скласти поховальне багаття та спалити на ньому і його, і Фарамира. Послав людей по деревину та по олію. Я розповів про це Береґондові, проте боюся, що він не наважиться покинути свій пост: він на варті. Та і що він удіє? – поки розповідаючи, гобіт підійшов до Ґандальфа і торкнувся тремтячими руками його коліна. – Ти зможеш урятувати Фарамира?

– Напевно, зможу, – відповів чарівник, – але поки я так рятуватиму його, то, боюся, загине багато інших людей. Ну, та я мушу їхати до нього, бо ж ніхто, крім мене, йому не допоможе. Проте це ще окошиться нам лихом і скорботою. Ворог-бо має силу, щоб уразити нас навіть у серці нашої твердині, адже це його воля творить зло.

Вирішивши це, Ґандальф діяв блискавично: підхопивши Піпіна та посадивши його перед собою, чарівник словом повернув Тіньогрива. І копита коня голосно задзвеніли висхідними вулицями Мінас-Тіріта, а за ними буремно ревіла війна. З усіх усюд повставали люди, котрі, відкинувши відчай і жах, хапалися за зброю і гукали один одному:

– Роган прибув!

Кричали капітани, шикувалися загони, й чимало ґондорців уже спускалося маршем до Брами.

Чарівник і гобіт зустріли Принца Імрагіла, й він крикнув:

– Куди ти оце, Мітрандіре? Рогірими б’ються на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили, які ще залишилися.

– Тобі потрібен буде кожен воїн, і навіть більше, – відказав Ґандальф. – Покваптеся. Я приїду, щойно впораюся. Бо маю справу до Намісника Денетора, і вона дуже нагальна. Командуй усіма замість Володаря!

* * *

Тіньогрив мчав далі, а коли Ґандальф і гобіт наблизилися до Цитаделі, їм в обличчя дмухнув вітер, і вони мигцем угледіли мерехтіння далекого світанку – світла, що дедалі яснішало в південному небі. Та це не додало їм надії, бо ніхто з них не відав, чи не спіткає їх в усипальницях лихо чи не приїдуть вони надто пізно.

– Темрява відступає, – сказав Ґандальф, – але вона досі все ще тисне каменем на Місто.

Біля брами Цитаделі варти не було.

– Тож Береґонд таки пішов, – сказав Піпін із надією в голосі.

Тіньогрив повернув, і вони поспішили дорогою до Зачинених Дверей, які, втім, було відчинено навстіж, а воротар лежав поряд. Його вбили і забрали ключі.

– Вража робота! – озвався Ґандальф. – Він любить такі підступи: друг воює з другом, вірність у серці поступається місцем бентезі.

І от чарівник спішився і наказав Тіньогривові повертатися до стайні.

– Ну, друже мій, – мовив він, – ми вже давно повинні були виїхати на бій, але мене затримали інші клопоти. Не барися ж, коли я тебе покличу!

Раптом тишу розітнули крики та брязкіт мечів десь унизу – таких звуків не чули у святилищі з часу побудови Міста. Нарешті чарівник і гобіт дісталися до Рат-Дінен і заквапились у напрямку Усипальниці Намісників, велетенський купол якої височів у мороці.

– Стривайте! Стривайте! – закричав Ґандальф, вискакуючи на кам’яні сходи перед дверима. – Припиніть це шаленство!

Там були Денеторові слуги з мечами та зі смолоскипами в руках, а на найвищій сходинці ґанку стояв одинцем Береґонд, одягнений у чорно-срібний стрій Варти, і не пускав їх до дверей. Двоє служників уже загинули від його меча і заплямували Святилище своєю кров’ю; інші проклинали його, називаючи розбійником і зрадником свого пана.

Кинувшись уперед, Ґандальф і Піпін почули зі середини оселі мертвих Денеторів голос, що кричав:

– Хутко, хутко! Робіть, що я наказав! Убийте мені цього відступника! Чи я мушу вбити його сам?

Тієї ж миті двері, які Береґонд утримував лівицею, розчахнулись, і позаду нього постав Володар Міста, високий і лютий, – у його очах блискотіло полум’я, а в руці він тримав оголений меч.

Тоді Ґандальф вистрибнув на сходи, і люди сахнулися від нього, прикриваючи очі, бо його поява нагадувала спалах білого світла в темному закутку й він був дуже розгніваний. Чарівник здійняв руку, і Денеторів меч від самого його дотику підлетів угору й упав позаду Намісника десь у мороці будівлі; а вражений Денетор відступив перед Ґандальфом.

– Що це, володарю? – сказав чарівник. – Оселі мертвих – не місце для живих. І чому твої люди б’ються тут, у Святилищі, якщо війна лютує перед Брамою Міста? Невже наш Ворог дістався навіть до Рат-Дінен?

– Відколи це Володар Ґондору мусить звітувати перед вами? – запитав Денетор. – Чи я не можу командувати своїми людьми?

– Можеш, – відказав Ґандальф. – Однак інші можуть суперечити твоїй волі, якщо вона шалена і лиха. Де твій син Фарамир?

– Він усередині, – відповів Денетор, – і вже горить, уже горить. У його тілі зайнявся вогонь. Одначе невдовзі тут горітиме все. Захід програв. Усе тут піде за густим димом і припинить своє існування. Попіл! Попіл і дим, що розвіється з вітром!

Ґандальф збагнув, що Денетор геть утратив розум, і злякався, чи не скоїв він уже чогось страхітливого, і метнувся вперед, а Береґонд та Піпін рушили за ним. Денетор же відступав, доки вперся в один зі столів усередині. А на тому столі чарівник і його супутники побачили Фарамира, який і досі марив у гарячці. Попід столом та довкола нього високими купами лежав хмиз, просочений олією, навіть Фарамирові одяг і покривала теж усотали її. Та багаття ще не розпалили. Тоді Ґандальф виявив приховану в ньому силу – так сіризна його плаща прикривала світло його могутності. Він вискочив на фашини і, легко підхопивши