Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Літня ґондорка, Йорет, – найстарша серед жінок, котрі служили в тій оселі, – поглянувши у Фарамирове обличчя, заплакала, бо весь народ любив його. І сказала:
– Гірко буде нам, якщо він помре! Якби в Ґондорі нині були королі, як колись у давнину, то все було б інакше! Адже у стародавніх ученнях сказано: Руки короля – це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.
І Ґандальф, який стояв поруч, мовив:
– Люди довіку пам’ятатимуть твої слова, Йорет! Бо в них – наша надія. Можливо, король і справді повернувся до Ґондору. Невже ти не чула дивних звісток, які надходили до Міста?
– Я була надто заклопотана то тим, то іншим, аби зважати на всі крики та на галас, – відповіла вона. – Сподіваюся тільки, що вся та убивча нечисть не прийде до цієї Оселі й не потривожить хворих.
Тоді Ґандальф поспіхом вийшов із покою. Вогонь у небі вже догорав, розпалені пагорби згасали, і на поля виповзав попелясто-сірий вечір.
* * *
І от, коли сонце зайшло, Араґорн, Еомер та Імрагіл наблизилися до Міста разом зі своїми капітанами і лицарями, і вже перед брамою Араґорн сказав:
– Погляньте на сонце, що сідає у страхітливій пожежі! Це знак кінця та занепаду багатьох речей, це знак зміни в течіях світу. Проте це Місто і це королівство багато довгих років перебували під опікою Намісників, тож, боюся, якщо я ввійду до Мінас-Тіріта без запрошення, у багатьох виникне сумнів, можуть початися суперечки, геть зайві, доки триває війна. Я не ввійду туди і не заявлятиму про свої права, доки ще не з’ясовано, хто переможе: ми чи Мордор. Люди напнуть мої намети в полі, де я очікуватиму на привітання від Володаря Міста.
Проте Еомер заперечив йому:
– Ти вже розгорнув стяг королів і явив усім символи Елендилового Дому. Невже припускаєш, що їм кинуть виклик?
– Ні, – відказав Араґорн. – Але я переконаний, що зараз іще не пора входити в Місто. Я не маю наміру битися ні з ким, окрім Ворога та його прислужників.
Тоді до розмови долучився Принц Імрагіл:
– Мудрі слова ваші, володарю, якщо вам може дораджувати в таких справах родич Володаря Денетора. Він вольовий і гордий, але старий, і дивно поводився, відколи вбили його сина. І я не хотів би також, аби ви залишалися тут, немовби якийсь прохач перед дверима.
– Не прохач, – сказав Араґорн. – А, приміром, капітан блукачів, котрі не звикли до міст і до камінних осель.
І він наказав згорнути штандарт, і зняв із чола Зорю Північного Королівства, і передав її для безпеки Ельрондовим синам.
* * *
Потому Принц Імрагіл і Еомер Роганський залишили його, і проїхали через Місто і через юрби народу, й піднялися до Цитаделі, й увійшли до Вежової Зали, шукаючи Намісника. Одначе трон його був порожній, а перед помостом спочивав на розкішному ложі Теоден, Король Марки: дванадцять смолоскипів палали довкола, і дванадцять стояло лицарів із Рогану та з Ґондору. Покривала на ложі були зелено-білі, короля до самих грудей укривав золотий покров, на якому лежав його оголений меч, а щит спочивав біля ніг. Світло смолоскипів мерехтіло на білому волоссі короля, наче сонце у бризках водограю, проте обличчя його виглядало вродливим та молодим, хоч і позначене було спокоєм, якого не відає молодість, – здавалося, наче Теоден спить.
Обоє вельмож постояли мовчки біля короля, а потім Імрагіл запитав:
– Де Намісник? І де також Мітрандір?
І один із вартових відповів:
– Намісник Ґондору зараз в Оселях Зцілення.
А Еомер і собі запитав:
– Де Володарка Еовин, моя сестра? Адже вона повинна була лежати поруч із королем і в не менших розкошах. Де ж її поклали?
Йому відповів Імрагіл:
– Але ж Володарка Еовин була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ви не знали?
Несподівана надія зненацька вразила Еомерове серце новим приливом турботи і страху, тож він, не кажучи ані слова, розвернувся й швидко вийшов із зали, а Принц подався за ним. Коли вони вийшли надвір, уже запав вечір і в небі сяяло безліч зірок. І тоді надійшов Ґандальф, піший, а з ним був іще хтось, загорнутий у сірий плащ. Усі зустрілися перед дверима Осель Зцілення. Принц і роганець привітали Ґандальфа й запитали:
– Ми шукаємо Намісника, і люди кажуть, що він у цій Оселі. Невже він захворів чи поранений? А Володарка Еовин, де вона?
Ґандальф відповів:
– Вона лежить тут, не мертва, проте близька до смерті. А Володаря Фарамира поранила отруйна стріла, як вам відомо, і нині Намісник він, бо Денетор покинув цей світ, і дім його спопелів.
Прибулі дуже засмутились і здивувалися з того, що розповів чарівник.
Відтак Імрагіл сказав:
– Отож, перемога наша позбавлена радості, здобуто її дорогою ціною, якщо і Ґондор, і Роган за один день утратили своїх володарів. Еомер владарює над рогіримами. Хто ж тим часом правитиме Містом? Може, нам уже варто послати по Володаря Араґорна?
Тоді озвався чоловік у плащі, сказавши:
– Він тут.
І, коли він ступив у світло ліхтаря біля дверей, усі побачили, що це – Араґорн, закутаний у сірий лорієнський плащ, який приховував обладунки. І він не мав на собі інших оздоб, окрім зеленого самоцвіту Ґаладріель.
– Я прийшов, бо Ґандальф попрохав мене, – сказав Араґорн. – Але наразі я лише Капітан Дунедайнів із Арнору, і Володар Дол-Амрота правитиме цим містом, доки прокинеться Фарамир. Одначе я радив би нам усім скорятися Ґандальфові у прийдешні дні й у наших справах із Ворогом.
Усі погодилися.
Тоді Ґандальф сказав:
– Не слід нам гаятися біля дверей, адже час не жде. Заходьмо! Бо лишень Араґорнів прихід дає дещицю надії хворим, котрі лежать у цій Оселі. Так сказала Йорет, мудра жінка з Ґондору: Руки короля – це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.
* * *
Араґорн увійшов до Оселі перший, а решта – слідом за ним. При дверях стояло двоє вартових у строях Цитаделі: один високий, а другий заввишки як хлопчик, і коли він побачив тих, хто щойно ввійшов, то голосно скрикнув од подиву та радості.
– Бурлака! Оце дивина! А знаєш, я здогадався, що то ти був на
