Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Араґорн засміявся й узяв гобіта за руку.

– Я щиро радію, що ми зустрілися! – сказав він. – Однак зараз іще не час для подорожніх оповідок.

А Імрагіл мовив до Еомера:

– Чи так ми звертаємося до наших королів? Але, можливо, він прийме корону під якимсь іншим ім’ям?..

І Араґорн, почувши його слова, обернувся і сказав:

– Істинно так, бо високою мовою давнини мене зовуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і Енвіньятар, Відновник, – і він сягнув до грудей і витяг із-за пазухи камінь. – Але рід свій, якщо він колись зародиться, я називатиму Бурлаками. Високою мовою це звучатиме не так грубо: будуть Тельконтарами і я, і всі мої нащадки.

Нарешті прибульці зайшли до Оселі, й, доки прямували до покоїв, де доглядали за хворими, Ґандальф розповів про вчинки Еовин і Меріадока.

– Бо, – повідав чарівник, – я довго стояв біля них, а вони попервах багато говорили вві сні, перш ніж провалились у смертельну темряву. А ще мені даровано здатність бачити багато далеких речей.

Араґорн спершу зайшов до Фарамира, опісля – до Володарки Еовин і врешті – до Мері. Коли він бачив обличчя недужих і їхні рани, то зітхав.

– Зараз я мушу докласти всіх сил і вмінь, які мені дано, – сказав Араґорн. – От якби Ельронд був тут, – він-бо найстарший із нашої раси і має найбільшу силу.

А Еомер, помітивши, який Араґорн скорботний і втомлений, запропонував:

– Найперше тобі, напевно, слід відпочити чи принаймні трохи поїсти.

Та Араґорн відповів:

– Ні, для цих трьох час збігає, а для Фарамира – найшвидше. Потрібно квапитися.

Потім він гукнув Йорет і запитав у неї:

– Чи є в цій Оселі запаси цілющих трав?

– Так, володарю, – відповіла Йорет, – але для всіх, кому вони будуть потрібні, їх, гадаю, не вистачить. І ще я переконана, що поповнити запаси нам нізвідки, бо в ці жахливі дні все пішло шкереберть: і через пожежі та вогонь, і тому, що хлопчаків-посильних нині дуже мало, і тому, що дороги перекрито. До того ж минуло вже безліч днів, відколи до нас на ринок прибував візник із Лоссарнаху! Проте тут, у цій Оселі, ми докладаємо неабияких зусиль, аби рятувати недужих, і ваша величність у цьому переконається.

– Про це я судитиму, коли побачу все, – сказав Араґорн. – Часу на балачки в нас теж немає. Чи є у вас ателас?

– Щиро кажучи, володарю, я не знаю такої рослини, – відповіла Йорет, – принаймні ця назва мені не відома. Піду й запитаю знавця трав, котрий знає всі давні назви.

– Її ще називають королівський лист, – сказав Араґорн, – можливо, тобі відома така назва, бо так ґондорці називали цю рослину в пізніші дні?

– А, це!.. – відказала Йорет. – Ну, якби ваша величність одразу сказали так, то я би вам відповіла. Ні, в нас тут немає ні листочка, я певна. Та яка в тім біда? Я ніколи не чула, щоби ця рослина мала велику цінність. Власне, я частенько казала своїм сестрам, коли ми натрапляли на неї в лісах: «Королівський лист, – казала я, – дивна назва, – хтозна, чому цей бур’ян називається так, бо якби я була королем, то в моєму саду росло би пишніше зело». Проте він має приємний запах, коли зім’яти його листочки, чи не так? Утім, «приємний» – неточне слово, ліпше сказати «благотворний».

– Атож, благотворний, – погодився Араґорн. – А зараз, добродійко, якщо ти любиш Фарамира, то біжи і знайди мені королівський лист, коли хоч одна рослина вціліла десь у Місті, і нехай твої ноги будуть такі ж швидкі, як твій язик.

– А якщо її тут немає, – сказав Ґандальф, – то я поїду до Лоссарнаху, посадивши Йорет позаду себе, і вона відведе мене до тих лісів – але не до своїх сестер! І Тіньогрив покаже їй, що таке швидкість.

* * *

Коли Йорет пішла, Араґорн наказав іншим жінкам підігріти воду. Тоді взяв Фарамирову руку, а свою поклав на чоло хворого. Воно було мокре від поту, проте Фарамир не поворухнувся і навіть не здригнувся, тільки ледве дихав.

– Він майже вичах, – сказав Араґорн, звертаючись до Ґандальфа. – Проте не від поранення. Бачиш, рана гоїться! Якби його прошила стріла котрогось із назґулів, як ти гадав, то він помер би ще вночі. Цю рану завдала стріла південців, я би сказав. Хто витягнув її? Чи можна на неї глянути?

– Я витягнув її, – відказав Імрагіл, – і перев’язав рану. Та стріли не зберіг, адже мав багато інших клопотів. То була, пригадую, така стріла, як у південців. Але, здається, вона впала на Фарамира з горішнього Мороку, бо інакше чим можна пояснити його лихоманку та хворобу, бо рана була не глибока і не смертельна. Як ви тлумачите цей випадок?

– Утома, печаль через батькове ставлення, рана, та понад усе – Чорний Подих, – сказав Араґорн. – Фарамир – воїн із твердою волею, бо підступав упритул до Тіні, перш ніж виїхав на битву за зовнішні мури. Темінь, либонь, наповзала на нього спроквола, ще коли він боровся, намагаючись утримати свій аванпост. Якби ж я дістався сюди раніше!

* * *

Тієї миті ввійшов знавець трав.

– Ваша величність просили роздобути королівський лист, як його називають селяни, – сказав він, – чи то пак ателас шляхетною мовою, чи, для тих, хто бодай трохи знає валінорську…

– Я знаю, – відказав Араґорн, – і мені байдуже, скажеш ти зараз асеа араніон чи королівський лист, аби він у тебе був.

– Пробачте мені, володарю, – сказав той чоловік. – Бачу, ви знаєтеся на всіляких ученнях і є не просто військовим капітаном. Але, на жаль, пане, ми не тримаємо цієї рослини в Оселях Зцілення, де доглядають лише за важкопораненими чи хворими. Бо, як нам відомо, вона не має цілющих властивостей, окрім хіба що здатності вбивати сморід у повітрі чи проганяти звичайну втому. Та, може, ви зважаєте на давні вірші, які наші добрі жінки, як-от Йорет, досі повторюють, нічого з них не розуміючи.

Як дме тьмою ніч,

як смерть зусібіч

І день геть згас, –

шукай ателас! шукай ателас!

Звільнять од муки

Королівські руки!

Та це лише безглуздий віршик, який, боюся, спотворила пам’ять старих жінок. Про його зміст, якщо він є, судіть самі. Проте літні люди досі застосовують настоянку з ателасу, коли болить голова.

– Тоді – іменем короля – я наказую тобі піти і знайти старця, котрий знає менше, проте мудріший