Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Дівчата сиділи тихо, притулившись одна до одної. Вони тільки поглядами могли перемовлятися. І очима Олеся благала подругу залишатися сильною. Але на довгих віях Ліки блищали безпорадні сльози.
Олеся подивилася у вікно, намагаючись визначити, куди їх везуть.
Крізь снігову імлу миготіли віддалені від центру райони, в яких Олеся вже погано орієнтувалася.
Від страху в неї знову підвіло живіт, але вона постаралася приховати напад паніки і підбадьорливо посміхнулася, дивлячись у бліде, залите сльозами, обличчя подруги.
Через півгодини машина зупинилася. Дівчат вивели назовні, провели крізь якийсь двір до кам'яної стіни будинку. Відчинилися дерев'яні двері.
У тьмяному світлі ламп з'явилися сходи.
– Вниз! Швидко!
Ліка забарилася на порозі, але Олеся ласкаво підштовхнула її вперед, розсудливо зметикувавши, що цих придурків краще не злити.
І все ж, зійшовши ще на одну сходинку, вона обернулася і сказала:
– Я хочу поговорити з тим, хто все тут вирішує...
– Поговориш у свій час!
І двері зачинилися.
Дівчата обережно спустилися, роздивляючись у блідому світлі ламп.
– Це якийсь підвал? – пошепки запитала Ліка.
Темна фігура піднялася їм назустріч.
– І вас теж... – промовила вона з непідробним болем.
Ліка схлипнула і вже безсоромно дала волю почуттям, які душили її.
– А все через тебе, дурепо! – крикнула вона, дивлячись на Інгу з ненавистю і розмазуючи по обличчю сльози, – краще б вони тебе відразу прибили!
– Так, краще... – байдуже погодилася та, бо не знала, що їй сказати.
– Годі вже! – рішуче заявила Олеся, – Сварками й докорами справу не виправити. Потрібно заспокоїтися й подумати...
– Про що думати? – схлипнула Ліка, – Про те, як скоро вони нас розтерзають?
– Вони тобі що-небудь сказали? – залишивши без уваги відчай подруги, запитала Олеся, звертаючись до Інги.
– Нічого певного, – Інга похитала головою, – Погрожували, залякували, але руками не чіпали...
– Давно ти тут?
– Може близько години...
– Не думаю, що вони стануть нас довго тримати на голій підлозі.
– Там є пара матраців і стільці, – Інга вказала в напівтемряву, – а ще вбиральня і кран із водою.
– Вже краще.
І вони замовкли, прислухаючись до звуків будинку. І, оцінивши важливість моменту, Ліка теж перестала схлипувати.
