Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Минуло п'ять днів, як Адвіан полетів до Заливних лугів.
На зимовому небі відбувалося щось дивне, і Маріл почав підозрювати про те, що, можливо, сталася жахлива помилка.
Він негайно скликав раду мудреців. Вони провели нові розрахунки і за їх результатом виходило, що п'яте місячне затемнення трапиться не в останній зимовий день, а раніше. Тепер це було очевидно і ніхто не міг толком зрозуміти, звідки взялася така похибка в обчисленнях.
Мудреці дивилися на небо, тремтіли від страху і невідомості. Зірки ось-ось зійдуться, а коли повернеться принц – невідомо.
Король Ектор, суворіший за грозову хмару, бродив замком. Королева Естелла не виходила зі своєї кімнати.
Слуги нічого не знали, тому не розуміли, чим так занепокоєне королівське подружжя, і чому в замку панує така тривожна атмосфера, але про всяк випадок ходили навшпиньки, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги.
Король нікого не звинувачував. Його Величність чудово усвідомлював: нехай астрономія і вважається точною наукою, але зірки не завжди поводяться так, як бачиться мудрецям.
І тому вже малися докази. Але раніше наслідки від помилок були незначні і не призводили до катастроф.
Звісно, мудреці намагалися удосконалити систему обчислення і передбачення за зірками. Але не завжди це залежало від них. Магія, яка час від часу то проливалася на королівство дощем, то обпадала снігом, а то просочувалася в спекотному сонячному світлі, так чи інакше впливала на події не лише в Уаджиті. Світ Дев’яти Королівств так чи інакше залежав від неї.
Король Ектор благав усі відомі йому сили про те, щоб Адвіан встиг вчасно повернутися з усіма необхідними для відкриття порталу інгредієнтами. Думати про найгірше він не хотів.
– Не будемо впадати у відчай, Ваша Величносте, – говорив Маріл, готуючи для Ектора порошок від мігрені, – треба вірити в те, що з нашим королівством нічого поганого не трапиться...
Пальці його затремтіли, і мудрець просипав на підлогу трохи чорного порошку.
– Як тут не впадати у відчай! – вигукнув король, – Потрібно було все ж розповісти Адвіану таємницю його народження!
– Це б тільки погіршило становище, Ваша Величносте, – тихо, але непохитно відповів мудрець, – якби принц пізнав усе, він би так чи інакше замислився про свою винятковість...
– І що в тому поганого? – з легким роздратуванням запитав Ектор.
– Хлопчик би почав думати, що не потребує нічиєї допомоги. Вам, як і мені, добре відомий характер Його Високості... Але ж ми й самі не знаємо напевно, які можливості можуть відкритися Адвіану в потрібний час. То як же ми зуміємо все йому пояснити?
– Ти сказав: можуть відкритися?
– Саме так, Ваша Величносте, – Маріл злегка вклонився, – Сила магії нестабільна, мінлива. Ніхто не може передбачити де, як і в чому вона проявить себе... До того ж, слід враховувати, що на її прояв впливають і особисті якості носія. А Адвіан, на жаль, не завжди, як личить спадкоємцеві, дотримується законів і традицій, заповіданих предками…
– Ти маєш рацію! Але він чесний, сильний, добрий, відвертий... Хіба цих якостей недостатньо?
– Ні, Ваша Величносте, – Маріл знову вклонився, – Дуже важлива для носія дара внутрішня самодисципліна. Дар виверн вимагає величезної відповідальності. Його магія нестабільна, як я вже казав, тому її слід направляти твердою рукою.
– Добре, добре, нехай так... – Ектор втомлено прикрив очі, – а тепер залиш мене. Я хочу побути на самоті.
– Слухаюся... Тут ваші ліки... А я йду...
І покинувши покої короля, мудрець попрямував до своєї лабораторії, щоб знову спостерігати за небом, робити розрахунки і думати над тим способом, що допоможе їм запобігти біді.
Король прийняв порошок від головного болю. Думки терзали Його Величність, немов гострі кігті хижих птахів.
Він, твердо вірячи в щасливий результат, уже поквапився надіслати запрошення на свято, яке планував влаштувати в замку в перші дні весни, і тепер не мав поняття, що з усім цим робити.
У двері тихенько постукали.
– Заходьте! – відповів король слабким голосом.
Порошок із нічних метеликів трохи полегшив напади різкої мігрені, від якої темніло в очах, але інший біль: тупий і виснажливий нікуди не дівся.
– Я дуже занепокоєна, Ваша Величносте, – прошепотіла королева Естелла, з'являючись на порозі й у страшному хвилюванні притискаючи до грудей тонкі руки, – Чоловік мій... слуги мовчать так красномовно, ніби знають таке, що нам невідомо...
– Ні, моя люба, ні, – промовив Ектор і поманив дружину до себе.
Та наблизилася і ковзнула в його обійми.
Тепер, коли доля королівства невпевнено погойдувалася на краю безодні, готова ось-ось зірватися донизу, король, як ніколи відчував, наскільки важлива для нього підтримка Естелли.
– Ні, моя люба, – ласкаво повторив він, – слуги просто налякані й розгублені, вони здогадуються, що відбувається щось не зовсім добре, але не знають, що саме...
